Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Ще одна збірка Всеволода Нестайка

Перед ними була знайома Віті кімната з картинами замість вікон, з старовинною бронзовою люстрою (гірлянда скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій). І новорічна ялинка з дивовижними прикрасами и запаленими свічками в кутку. І ширма, гаптована гладдю,— рожеві фламінго серед лілій і очерету.

Злазьте! — повторила кумедна бабуся і торкнула їх обох довгим пензлем.

Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кирі. Вона стрибнула теж.

І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.

Вітя глянув — застигле полотно на мольберті з намальованим небом і мітлою відбивало бліками світло люстри. Звичайна собі картина.

Міс Таємниця зникла.

Ну от, усе гаразд,— кивнула, усміхаючись, стара художниця.

І Вітя раптом відчув нестримну радість.

Авжеж! Усе гаразд!

Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в енні горошннн, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, з бірюзовими сережками... Він знає, що це Кнра з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добрннка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного...

От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і...

Вітя чогось певен, що тато вже дома. Дома, дома, авжеж дома!

Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю, і Киру.

Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кира житиме з ними — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.

Вітя стискає Кирнну руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудні запорошені шнбки «ліхтаря».

Але таємнича кімната чогось стає такою великою... І вони все йдуть і йдуть...

XVIII

У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання і одпустила їх з третього урока.

Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.

Коли надворі весна ї вас одпустили з третього урока, який у вас може бути настрій? Прекрасний! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний...

Перед дверима в свою квартиру Вітя все-такн накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.

«Мабуть, кудись пішла. В магазин чн на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».

Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, щоб бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам, а на всяк випадок бабуся дала йому ключа), одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:

— Мама приїхала!

у коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.

Вітя кинувся в кімнати.

Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.

Вони стояли, зіпершись на поручні, спннамн до кімнати, і ие чули, не бачили, як Вітя підійшов до балконних дверей.

Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала,— закурювала.

Не можу, не можу я більше...— схлипувала бабуся

Світлана.— Ти їздиш, тебе нема, а я... Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє...

Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик

з Дніпропетровська,— винувато знизала мама плечима.— Я думала, що його фотографії ніколи...

Я не можу вже дивитися йому в вічі... І без кінця щось вигадувати... Він весь час мене питає. Аїн домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте... Він, по-моєму, вже підріс...

Мама важко-важко зітхнула:

Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, як тільки ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який тн є... Все життя парубкує. Тікає від аліментів...»

Ні! Ні!..

А що ж ти хочеш?

Я ие знаю...— розгублено сказала бабуся Світлана.

Мама знову тяжко зітхнула і, взявшись рукою за щоку,

скрушно похитала головою:

Ну чому, чому мн не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..

Я хотіла, як краще... Щоб не травмувати Зайчика... Мені здавалося... Я хотіла...— голос у бабусі був такий винуватий.

Далі Вітя вже не слухав. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.

Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.

Але в цю мить мама закрила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.

Попередня
-= 75 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар