Слава ЗСУ!

Але...— Петякаитроп знизав плечима.— Половинка вроді ж нормальний хлопець.

Нормальний? — вигукнув Чайник.— А ти пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш?..

Тут ми мусимо перервати нашу розповідь і розказати про те, як з'явився в селі Грицько Половинка. Хоч Котька дізнався про це значно пізніше, коли добре познайомився з хлопцями.

РОЗДІЛ IX

«Пришелець» Грицько Половинка.

Петякантроп проти Половинки. «Гримучник»

Це було восени після канікул.

Коли чорнява Свєта, яка завжди приходила перша, зайшла до класу, він уже був там і сидів на її місці. Свєта навіть подумала, що помилилася дверима ї втрапила до якогось молодшого класу.

Ой! — скрикнула вона і, вискочивши з класу, подивилася на двері. Але ні — на дверях стояло — 5-Б. Тоді вона вирішила, що то він помилився.

А ти, хлопчику, не в той клас утрапив,— повернувшись, сказала вона.

Ні, в той.

Як?.. А ти хто?

Половинка,— сказав він, увібрав голову в плечі і, прикривши рота долонею, якось дивио, ніяково пирхнув — хихикнув.

Що? — ие одразу збагнула Свєта.

Еге. Половинка,— кивиув він і знову хихикнув. Прикривши рота долонею.— Прізвище моє таке. Справжнє. Ге смішне, ге?.. А звати Грицько.

Він трохи гаркавив.

Ти що — новенький? — догадалася Свєта.— Будеш з нами вчитися? А скільки ж тобі років?

Дванадцять. Не схоже? Ге? — і вій знову хихикнув, прикривши рота долонею. Така вже в нього була звичка: скаже щось, втягне голову в плечі і коротко хихикне, прикривши рота долонею (навіть не всією долонею, а кінчиками пальців).

У клас влетів Чайник.

О!

1 став як укопаний.

Не встиг нічого сказати, як слідом влетів Петякантроп.

О!

За ними зразу цілою юрбою — ще кілька учнів.

О! О! О! О! О! О!

А це що таке? Хто такий? Ти диви! Новачок? Та невже? Такий малий!.. Не може бути!... Ги-ги-ги! Га-га-га! — з галасом оточили парту, де він сидів.

Ну чого ви! — розставивши руки, загородила його чорнява Свєта.— Новенького не бачили? Це Грицько. Буде з нами вчитися. Не чіпайте його. Одійдіть!..

Вона відчувала себе наче відповідальною за нього (раз вона першою з ним познайомилася).

Цить! — цикнув на неї Петякантроп.— Адвокатів ие треба. Хай скаже сам. Хто такий? Звідки?..

І взагалі...— додав Чайиик.

Я Грицько... Половинка,— і, попереджаючи їхню реакцію, він втягнув голову в плечі, прикрив кінчиками пальців рота й коротко хихикнув, ніби запрошував їх сміятися. І вони дружно засміялися.

Красиво,— сказав Петякантроп.

І взагалі...— сказав Чайиик.— Підходяще...

Еге,— кивнув новенький, погоджуючись.— Відповідає, так би мовити, правді життя, ие ціла людина, а половинка... Півпорції.

Всі знову засміялися. А чого не сміятися, коли сам напрошується?

А звідки ти, такий могутній? — спитав Петякантроп.

і Половинка розказав, що вій з далекого села Піски,

що батьки його поїхали иа БАМ, а його завезли сюди, до діда Мироиа, і що це тимчасово — він якихось півроку-рік повчиться тут, а потім поїде на БАМ, до батьків.

Діда Мирона всі знали. То був абсолютно глухий ста пезний ДІД. який жив одинаком у хатині під лісом і займався бджільництвом, мав велику пасіку. Через свою абсолютну глухоту був він відлюдькуватнй і, як тепер кажуть, неконтактний, порозумітися міг хіба що тільки з бджолами. Люди вважали його диваком, а деякі—навіть несповна розуму. Хоча був він добрішим за отих деяких і завжди частував дітлашню медом. Отак мовчки поманить гачкуватим пальцем, дасть меду, усміхнеться беззубим ротом і махне рукою: «Біжи, мовляв, нема про що балакати...»

І те, шо оцей незвичайний новачок Грицько Половинка оселився в дивака діда Мирона, надавало йому в очах школярів ще більшої незвичайності. Та ще оті окуляри. На всю школу досі в окулярах було двоє: вчитель географії Феодосія Маркович і бібліотекарка Марія Миколаївна. Так то ж дорослі.

А тут таке мале і в окулярах, мов професор.

До речі, дуже скоро його так і стали називати — «професор Половинка». І не стільки за окуляри, скільки за те, що він дуже любив читати. Читав на уроках, на перервах, під час обіду, читав иа ходу. Вшнипить носа в книжку і йде — нічого не бачить. Скільки разів був би й під машину або під трактора вгнався, якби шофер чи тракторист вчасно не помітили.

Взагалі новачкові завжди якось незатишно перші дні в класі. Навіть коли до нього і не ставляться відверто вороже. Бо всі давно здружені між собою, всі мають якісь спільні інтереси, невимушено говорять кожен про своє. А до новачка якщо й звернуться, то хіба що з ввічливості або, щоб цікавість свою задовольнити, спитають щось. І мимоволі новачок якийсь час тримається осторонь. Поки не звикне, не ввійде, як то кажуть, у колектив. Так бувало завжди в усіх класах. Обов'язково проходив новачок певний карантин самотності, відчуженості. Здавалося, і цей мусив би... Тим паче новачок же який — нема на що дивитись — маленький, щуплявий, непоказний, тільки й того, що хихикає раз у раз, пучками рота прикриваючи (наче дідусь, У якого вставна щелепа на ремонті).