Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Северин Наливайко

Гулко вдарив постріл гармати, яким Струсь давав знати своєму гетьманові, що пастку замкнено і десять тисяч бунтівників оточено сімнадцятитисячним польським військом. Десять тисяч стомлених людей, серед яких майже третину складали важкопоранені, жінки і діти…

Довгими днями і ночами потяглися два тижні оборони, коли оточений військами поляків табір опоясався чотирма рядами возів, закутими колесо до колеса, окопався валом і ровом, і застиг, ладний, як здавалося Северинові, радше вмерти до останньої людини, ніж скласти зброю з жилавих козацьких рук. Даремно кидали свої хоругви на штурм Ходкевич і Собеський, Черниковський і Ковалевський, Бекеш і Горностай. Табір стояв, наїжачившись гострими колами і дишлами возів. Нові й нові десятки жовнірів вихоплював щільний мушкетний та гаківничий вогонь з лав панських хоругв, не розбираючи, де шляхетний товариш, а де простий шеренговий пахолок. Снопами валив оскаженілий свинець людей і коней. Даремно летіли у чвалі роти чорних дияволів[12] ротмістра Фредера, набігали, силкуючись розірвати табір, угорські піхотинці Ліпшеня. Їх, а заразом і панцирні хоругви Тарнавського і Потоцького, драгунські князів Порицького і Огинського круто звертав у поле тріск швидкострільних шмигівниць і влучні стріли козацьких лучників. Шаленів Жолкєвський, стоячи перед своїм розкішним шатром на пагорбі, з якого мов на долоні було видно болотисту низину Cолониці. Але нічого не міг вдіяти, хоч розмелював у страшних жорнах облоги все нові сотні жовнірів.

А веселість козаків, здавалося, зростала прямо пропорційно зростанню відчаю їхнього становища. Все зліше задирали вони гонорових панів у часи затишшя, коли втомлені й добряче проріджені хоругви відходили від окопу на відпочинок. З посвистом та примовками викликали їх на герці, помірятися силою та лицарським хистом. У відповідь по одному, по двоє, або кількома десятками виїжджали гусари, закуті у блискучі срібні панцирі, прикрашені леопардовими шкірами на грудях і страусовим пір’ям на шоломах; рейтари, одягнені в чорні, із золотою насічкою, лати; вбрані у шовк і кармазини, що з–під них виблискували дорогі кільчасті панцирі, драгуни. Хвацько та безстрашно схрещували свої шаблі із запорожцями, часто–густо залишаючись під окопом козацького табору, або залиті гарячою кров’ю, їхали до свого обозу на руках відданої челяді. Так загинув житомирський староста пан Дениско і коронний мечник пан Татицький, славні товариші гусарської хоругви гетьмана, пани Пеневський та Мілковський та ще багато інших.

Силам козаків надходив кінець. Вони ще стояли, але голод хижим вовком підточував найсильніших. Закінчувалися запаси води і їжі, а від нестачі фуражу падали воли та коні. Страшна спека, яка швидко змінила квітневі морози, вимотувала останні сили, одночасно здіймаючи важкий сопух від сотень спотворених і роздутих трупів, що гнили перед окопом. Вуха Северина різало голосіння жінок і плач дітей, яким було нікуди подітися серед смерті, що буяла навкруги та жорстокості, але він стискав зуби і подумки промовляв до себе, що він не мав іншого виходу. Жолкєвський ніколи б не подарував рідним бунтівників того, що чинили їхні брати, батьки і чоловіки з коронним військом. І він, забувши сумніви, продовжував власним прикладом надихати козаків на боротьбу. І вони стояли. Навіть знаходили в собі сили здійснювати швидкі смертоносні вилазки, під час яких блискавкою залітали в табір Жолкевського, хапали котрогось із вельможних панів, щоб потім під регіт товариства різати на окопі немов телят. На очах грізного багатотисячного війська. Вони тримали в неймовірному напруженні весь польський стан, примушуючи ляхів постійно мати на варті добру половину війська, аби запобігти таким вилазкам. Однак навіть така варта не допомагала і Жолкєвський щоранку отримував рапорти про чергові сутички, а з високого окопу козацького табору знову і знову долітав глузливий регіт, а разом з ним моторошні крики і булькання, яке буває, коли живій людині перерізують горлянку. Деяких з тих нещасних бранців очікувала більш гірка доля, бо, як довели швидкі на розправу запорожці, шляхетні тіла не менш ефектно виглядають на палях чи порубані на шматки, ніж тіла хлопів, або самих запорожців, що їх ясновельможні звикли піддавати лютим карам (покаранням?) за будь–яку дріб’язкову провину.

І вони потроху домагалися свого — врешті–решт у війську гетьмана різко впав бойовий дух, чому сприяла окрім звірячої жорстокості наливайківців, нестача води та провізії, яка, звичайно, менш гостра, ніж у козаків, чому сприяла, окрім звірячої жорстокості наливайківців, нестача води та провізії, яка, звичайно, менш гостра, ніж у козаків, все таки допікала полякам, в силу надзвичайно великого скупчення людей і значної відстані до можливих пунктів поповнення припасу. А відчайдушна хоробрість козаків послужила їм ще одну добру службу — польським військом поповзли забобонні чутки, що нібито запорожці зачаровані своїм попом–схизматом, який продав за це душу дияволу. «Тож тепер, — нажахано шепотілися жовніри у шанцях, — їх неможливо вбити одразу, а потрібно вбивати раз за разом дев’ять разів і лише на десятий їх поглине пекло».


  12 Чорними дияволами іменували в середньовічній Європі рейтар за колір обладунків і жорстокість у бою.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!