Слава ЗСУ!

(Я хочу...)

Він зміркував, що онімілі голосові зв’язки не пропускають слів, і спробував ще раз.

— Я хочу бачити управляючого. Я... думаю, він не розуміє. Мій син не є частиною всього цього. Він...

— Містере Торренсе, — сказав Ллойд. З надр обличчя, яке чума розписала червоною охрою, зринав огидно-люб’язний голос. — 3 управляючим ви зустрінетеся в належний час. Правду кажучи, він вирішив зробити вас довіреною особою в цій справі, посередником. Ну пийте ж, пийте.

Джек підняв склянку, рука дуже тремтіла. Там виявився чистий джин. Він заглянув усередину. Дивитися було однаково, що тонути.

Його сусідка невиразним, мертвим голосом заспівала: «Гроші... на бочку... і ми... розважимося... на славу...»

Ллойд підхопив. За ним — чоловік у синьому костюмі. Приєднався і чоловік-пес, однією лапою відбиваючи по столу такт.

— Нумо, гроші на бочку...

До решти голосів додався голос Дервента. З куточка губ під кутом недбало стирчала сигарета. Права рука, обіймаючи за плечі жінку в саронґу, делікатно пестила її груди. Він співав, дивлячись на чоловіка-пса з веселим презирством.

— ...вся банда зібрапа-ась...

Джек підніс келих до рота й трьома великими ковтками спорожнив його. Прокотившись униз по стравоходу, як вантажівка по тунелю, джин вибухнув у шлунку, рикошетом кинувся в голову й там, в останньому приступі судорожного трему, вчепився в мозок Джека.

Коли це минуло, Джек почувався прекрасно.

— Повтори, будь ласка, — сказав він і штовхнув до Ллойда порожню склянку.

— Так, сер, — відповів Ллойд, забираючи її. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Смаглявий чоловік сховав пістолет. Жінка праворуч від Джека знову дивилася у свій «сінгапурський слінґ». Одна грудь, що повністю вивалилася з-під плаття, лежала на шкіряній оббивці стійки. З в’ялого рота лилося безглузде голосіння. Знову, зливаючись і сплітаючись, почулися невиразні голоси.

Перед Джеком з’явилася нова порція спиртного.

— Мучас /расіясу Ллойде, — сказав він, узявши келих.

— Завжди приємно прислужитися вам, містере Торренсе. — Ллойд посміхнувся.

— Ти, Ллойде, завжди був найкращий.

— О, спасибі, сер.

Цього разу Джек пив повільно, дозволяючи рідині струмком затікати в горло. Відтак він проковтнув кілька горішків. Випивка зникла миттєво, й він замовив ще. Містере президенте, я зустрів марсіян і радий доповісти, що вони налаштовані дружелюбно. Поки Ллойд займався наступною порцією, Джек заходився шукати по кишенях четвертак, щоб сунути в музичний автомат. Він знову подумав про Денні — але тепер, що його втішило, обличчя Денні стало невиразним, нерозрізненим. Одного разу він заподіяв Денні біль, це сталося до того, як Джек навчився давати собі раду з випитим... але ці дні минули. Більше він ніколи не скривдить Денні.

Ні за що на світі.

44. Про що говорили гості

Джек танцював із прекрасною жінкою. Він поняття не мав, котра зараз година, скільки він уже пробув у «Колорадо» чи тут, у бальній залі. Час втратив значення.

Джек невиразно пригадував: ось він слухає чоловіка, який колись був процвітаючим радіокоміком, а потім, на зорі ери телебачення, став зіркою вар’єте. Той розповідав страшенно довгий і смішний анекдот про кровозмішення між сіамськими близнюками. Ось на очах у Джека жінка в оздобленому ліфі й шальварах, повільно звиваючись, роздягається під стукіт і гуркіт музичного автомата (схоже, це була музика Девіда Роуза до «Стриптизерки»). Ось він іде по вестибюлю в компанії ще двох чоловіків, обидва його супутника — у вечірніх костюмах за модою кінця десятих років, і всі троє розспівують про засохлу цятку на панталонах Рози О’Ґреді. Здається, Джек пам’ятав, що виглянув з великих двостулкових дверей і побачив витончені округлі арки, окреслені гірляндами китайських ліхтариків, що повторюють вигин під’їзної дороги. Вони світилися м’якими пастельними тонами, як тьмяні дорогоцінні камені. На ґанку горів великий скляний світильник у вигляді кулі, пурхали навколо нічні комахи, билися об скло, і якась часточка Джека — можливо, остання малюсінька іскорка тверезості — намагалася втовкмачити йому, що вже шоста година грудневого ранку. Але час скасували.

(аргументи, що спростовують божевілля, з м'яким шерехом падали вниз, шар за шаром...)

Хто це? Який-небудь поет, якого Джек читав на випускному курсі? Який-небудь поет-недоучка, який тепер торгує засобами для чищення у Восоу або страховими полісами в Індіанаполісі? Може, це він сам придумав? Несуттєво.

(ніч темна, зоряна баня висока, прим'ятий солодкий пиріг, і пливе він по небу нічному...)