Слава ЗСУ!

Джек заморгав.

— Звичайно. Хто ж труїть пацюків у кухні?

Геллоран іронічно розсміявся.

— Містер Уллман, ось хто. Минулої осені йому стрельнула в голову ця блискуча ідея. Ну, я, звісно, пояснив, сказав: «А якщо всі ми приїдемо сюди наступного року в травні, містере Уллмане, я на вечір відкриття приготую традиційний обід — а це, до речі, лосось під дуже приємним соусом, — і всі до єдиного занедужають, а лікар прийде й скаже: «Уллмане, що це ви тут витворяєте? Вісім найбагатших чуваків в Америці спожили щурячої отрути! Чиїх, цікаво, рук ця справа?»

Джек закинув голову й голосно розреготався.

— Що відповів Уллман?

Геллоран зсередини обмацав щоку язиком, немов перевіряючи, чи не застряг там шматочок їжі.

— Він сказав: «У такому разі — ловіть, Геллоран!»

Цього разу засміялися всі, навіть Денні, хоча він не зовсім

розумів, у чому полягав жарт — зрозуміло було лише, що він стосувався містера Уллмана, який, зрештою, знає не все на світі.

Учотирьох вони пройшли через їдальню, зараз тиху й порожню. З вікон відкривався казковий вид на засніжені західні вершини. Усі білі лляні скатертини були прикриті шматками чистого твердого пластику. В одному кутку, немов вартовий на посту, стояв уже скатаний на зиму килим.

З іншого боку широкої кімнати були двері, стулки яких нагадували крила кажана, а над ними — виведений позолоченими літерами старомодний напис: «БАР КОЛОРАДО».

Побачивши, куди дивиться Джек, Геллоран сказав:

— Якщо ви полюбляєте випити, то, сподіваюся, прихопили запаси з собою. Тут нема анічогісінько — учора була вечірка для співробітників, он воно що. Сьогодні у всіх покоївок і розсильних розколюється голова, включаючи й мене.

— Я не п’ю, — коротко повідомив Джек. Вони повернулися у вестибюль.

За ті півгодини, що вони провели в кухні, у вестибюлі стало значно вільніше. Довгасте приміщення вже набувало завмерлого, покинутого вигляду, і Джек вирішив, що незабаром вони звикнуться з цим. Стільці з високими спинками спорожніли. Черниць, що сиділи біля вогню, вже не було, та й сам вогонь загас, перетворившись на шар затишно тліючих вуглин. Венді виглянула на стоянку й побачила, що залишилася всього дюжина машин, решта зникли.

Вона піймала себе на тому, що їй хочеться сісти у «фолькс-ваґен» і виїхати в Боулдер... або ще куди-небудь.

Джек озирався в пошуках Уллмана, але того у вестибюлі не було. Підійшла молоденька покоївка із заколотим на потилиці попелястим волоссям.

— Твій багаж на ґанку, Діку.

— Спасибі, Саллі. — Геллоран цмокнув її в чоло. — Бажаю добре провести зиму. Я чув, ти виходиш заміж?

Вона пішла собі, розв’язно виляючи задом, а він повернувся до Торренсів.

— Якщо я хочу встигнути на свій літак, треба поквапитися. Бажаю вам усього доброго. Так і буде, я знаю.

— Спасибі, — сказав Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я гарненько подбаю про вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Як завжди, — сказав Геллоран. Він обперся руками об коліна й нагнувся до Денні. — Останній шанс, хлопче. Хочеш у Флориду?

— Здається, ні, — з посмішкою відповів Денні.

— О’кей. Хочеш провести мене із сумками до машини?

— Якщо мама дозволить.

— Можна, — сказала Венді, — але доведеться застебнути курточку.

Вона нагнулася, щоб зробити це, але Геллоран випередив її, великі, темні пальці рухалися спритно й моторно.

— Я відішлю його просто до вас, — сказав він.

— Чудово, — відгукнулася Венді й провела їх до дверей. Джек усе ще оглядався — чи не з'явиться Уллман. Біля стійки виписувалися останні постояльці «Оверлука».

11. Сяйво

Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодилячої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці була з вицвілої шотландки.

— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні. Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під пахву.

— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обома руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку, мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому важко.

За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різкий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні, що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, мусив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки. На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й переверталися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що чує, — як Тоні не велить йому їхати.