Слава ЗСУ!

Тепер Венді почала помічати, як тут тихо. Тиша налягла на готель, мов важка ковдра, що заглушує все, крім слабкої пульсації дня зовні. З того місця, де вона стояла, можна було заглянути у вилизаний зараз до стерильності внутрішній офіс. Там було два порожні столи й два сірі стелажі з папками. Далі виднілася кухня Геллорана, без єдиної цятки, великі двостулкові двері з круглими віконечками були розчинені й підперті гумовими валиками.

— Я подумав, що витрачу кілька зайвих хвилин і проведу вас по Готелю, — сказав Уллман, і Венді подумала, що в його тоні завжди чується велике «Г». Ви просто зобов’язані були почути його. — Упевнений, ваш чоловік добре вивчить тутешні входи й виходи, місіс Торренс, але ви із сином, безсумнівно, в основному будете триматися першого й другого поверхів, де ваша квартира.

— Безсумнівно, — соромливо пробурмотіла Венді, а Джек нишком глянув на неї.

— Це дуже гарний готель, — експансивно оголосив Уллман. — Мені просто подобається показувати його.

«Готова побитися об заклад, що так воно і є», — подумала Венді.

— Ходімо на четвертий поверх, а звідти спустимося вниз, — сказав Уллман. У його голосі виразно звучав ентузіазм.

— Якщо ми вас затримуємо... — почав Джек.

— Анітрошки, — сказав Уллман. — Магазин зачинений. «Ту фіні», принаймні на цей сезон. Крім того, я маю намір переночувати в Боулдері — звичайно, в «Боулдерадо». Єдиний пристойний готель по цей бік Денвера... крім, звичайно, самого «Оверлука». Ходіть сюди.

Вони всі разом увійшли в ліфт, щедро прикрашений мідними й латунними завитками, але той помітно осів ще до того, як Уллман розкрив дверцята. Денні з легким занепокоєнням поворухнувся, але Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь — без помітного успіху.

— Нема чого боятися, маленький чоловіче, — сказав Уллман. — Безпечно, як удома.

— Про «Титанік» теж так казали, — завважив Джек, піднімаючи очі на скляну кулю в центрі стелі кабіни. Венді прикусила зсередини щоку, щоб стриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він із шумом і тріском зачинив внутрішні дверцята.

— «Титанік» зробив лише один рейс, містере Торренсе. А цей ліфт, відколи його встановили тут у 1926 році, зробив їх тисячі.

— І це вселяє впевненість, — сказав Джек. Він потріпав волосся Денні. — Нумо, доко, літак не розіб'ється.

Уллман пересунув важіль, і якийсь час чулося лише жалібне виття замученого мотора й підлога тряслася в них під ногами. Венді уявилося: ось їхня четвірка застряє між поверхами, як мухи в пляшці, а навесні їх знаходять... із відсутніми шматочками... як у групі Доннера...

(припини!)

Ліфт, тремтячи, почав підйом. Спочатку знизу чулося клацання й стукіт, потім усе пішло більш гладко. На четвертому поверсі Уллман із глухим стукотом зупинив ліфт, розчинив стулки внутрішніх дверцят і відкрив зовнішні. До поверху залишалося ще дюймів шість. Денні широко розкритими очима дивився, наскільки нижче підлога ліфта від підлоги четвертого поверху, начебто щойно збагнув, що всесвіт улаштований не так розумно, як йому оповідали. Уллман відкашлявся, трохи підняв кабіну й зупинив її, при цьому вона здригнулася (два дюйми вони все-таки не доїхали), і всі вибралися назовні. Варто було кабіні звільнитися від їхньої ваги, як вона піднялася майже урівень із поверхом, але, на думку Венді, упевненості це не додавало. Безпечно в ліфті чи ні, але вона вирішила користуватися сходами, якщо потрібно буде спуститися або піднятися нагору. І за жодних умов вона не дозволить забратися в цю тендітну штуковину всім трьом разом.

— На що дивишся, доко? — весело запитав Джек. — Плями знайшов, так?

— Ні, звичайно, — сказав уражений Уллман. — Усі килими мили із шампунем лише два дні тому.

Венді й сама кинула оком на доріжку в холі. Симпатична, але, якщо настане день, коли в неї буде власний будинок, таку вона нізащо не вибере. На темно-блакитному тлі спліталося щось на кшталт сюрреалістичних джунглів, там були ліани, дикий виноград і екзотичні птахи на деревах. Важко було сказати, що це за птахи, тому що весь візерунок був геть чорним і виднілися лише силуети.

— Тобі подобається килим? — запитала вона в Денні.

— Так, мамо, — позбавленим виразу тоном відповів він.

Вони пройшли по приємно широкому холу. Шпалери

були шовковисті, блакитні, але трохи світліші, щоби поєднуватися з килимом. Через кожні десять футів на висоті приблизно семи футів були електричні світильники, стилізовані під лондонські газові ліхтарі, тому лампочки ховалися за склом туманно-кремового відтінку, перехопленим хрест-навхрест залізними смужками.