Слава ЗСУ!

— Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги дарували п’ятдесят п’ять років життя. Хоч би подарували синові трохи більше, ніж три дні.

— Авжеж. — Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю не турбував і не згадував.

— Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу.

— Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі. — Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг би навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде.

— То присягніть цьому домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. На вид вас, пане Дункане, прогодувати нелегко. Мабуть, охоче б з’їли за один присіст усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м’ясивом та солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж усе волосся вилізло. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військових мистецтв.

— Я сам його навчаю, — мовив Дунк. Вийшло якось винувато.

— А ще хто? Беніс? Старий Осгрей? Курки у дворі?

Час від часу Дунк наказував Яйкові ганятися за курями, щоб розвивати прудкість та спритність. Але якби він сказав про це пані, та б узяла їх на кпини. Вона добряче відволікала його своїм носиком-гудзиком та веснянками. Дункові доводилося нагадувати собі, навіщо пан Явтух його прислав.

— Я присягнув на мечі панові Осгрею, мосьпані, — мовив він твердо. — І не порушу присяги.

— Гаразд, пане. Тоді візьмемося до справи більш гидкої. — Пані Роганна смикнула за косу. — Ми не терпимо нападів на Холоднокоп та його людей. Отже, розкажіть мені, чому я не повинна зашити вас у мішок.

— Я приїхав на перемовини як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино.

Смак вина — солодкий, густий — ще відчувався у роті. Поки що його не отруїли. Навпаки — вино, здається, додало сміливості.

— Та й мішка в вас такого немає, щоб я помістився.

На його полегшення, від Яйкового жарту пані всміхнулася.

— Проте в мене є декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки.

— Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, аби заплатити виру.

— Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Чи він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки?

— В копача ніхто не відібрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й усе.

Її пальці ліниво перебирали косу.

— То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку?

— У одного срібного оленя йому, і ще три вам, мосьпані.

— Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав, три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання.

— Для покарання? У вже згаданому мішку?

— Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Осгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров’ю.

— Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку.

— О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібло. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в’їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене.

— Але ваша вельможність в’їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати.

— Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Осгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці.

Цього разу їй відповів Яйк.

— На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі.

— Який розумник, — відповіла пані. — Такі речі знаєш. Тоді, може, знаєш і те, що земельний лицар не має права карати людину без дозволу свого зверхнього князя. Пан Явтух тримає Стояк від князя Рябина. Проливши кров, Беніс порушив королівський мир. І тепер має за це відповісти.