Слава ЗСУ!

— Я, можливо, трохи погарячкував, сер,— сказав він,— і якщо це так, то тоді мені слід вибачитися. Водночас я був дуже здивований, коли почув, що ви, двоє джентльменів, повернулися вранці з пустища, й дізнався про ваше полювання на Селдена. Бідоласі й так доводиться скрутно, не вистачає ще, щоб я когось пускав по його сліду.

— Якби ви розповіли все з власної волі, то це була б зовсім інша річ,— відповів баронет,— а насправді ви заговорили, точніше, заговорила ваша дружина, тільки тоді, коли на вас натиснули, і ви нічого іншого зробити не могли.

— Я не припускав, що ви скористаєтеся з цього, сер Генрі, аж ніяк не припускав.

— Селден небезпечний для суспільства. У пустищі людських осель обмаль, стоять вони далеко одна від одної, а він такий, що ні перед чим не зупиниться. Досить лише глянути на його обличчя, щоб зрозуміти це. Візьміть, наприклад, будинок містера Степлтона: єдиний його захисник — це сам хазяїн. Ніхто не може почувати себе в безпеці, поки злочинець не опиниться за ґратами.

— Селден ні до кого в будинок не полізе, сер. У цьому я вам присягаюсь. В Англії він більше нікому не завдасть лиха. Запевняю вас, сер Генрі, за кілька днів буде зроблено всі необхідні приготування, і він вирушить у Південну Африку. Заради Бога, сер, благаю вас не повідомляти поліцію про те, що Селден усе ще в пустищі. Полювати тут на нього вже перестали, отож він може спокійно ховатися, чекаючи, коли буде знайдено потрібний йому пароплав. Виказавши його, ви накличете на мою дружину й на мене великі неприємності. Благаю вас, сер, не звертайтесь до поліції.

— А ви що скажете, Вотсоне?

Я знизав плечима:

— Якщо він без перешкод зникне з Англії, платникам податків стане легше.

— А раптом він пограбує кого-небудь перед від'їздом?

— Ні, сер, він ніколи не піде на таке божевілля. Ми забезпечили його всім необхідним. Вчинити злочин означало б для нього показати, де він ховається.

— Це правда,— мовив сер Генрі. — Добре, Берріморе...

— Нехай благословить вас Бог, сер, дякую вам від усього серця! Якби Селдена знову впіймали, мою нещасну дружину це вбило б.

— Як на мене, Вотсоне, то зараз ми допомагаємо здійснити карний злочин. Але після всього, що ми тут почули, я чомусь не почуваю себе здатним виказати цього чоловіка, отож покінчимо з цим. Гаразд, Берріморе, ви можете йти. Промовивши уривчастим голосом кілька вдячних слів, дворецький пішов був до дверей, але зупинився й повернув назад.

— Ви так добре до нас поставилися, сер, що мені хочеться зробити для вас усе, що я можу. Мені дещо відомо, сер Генрі, і, мабуть, я розповів би все раніше, але про ці речі я дізнався вже потім, коли слідство було закінчено. Я нікому ні про що й словом не прохопився. Мова йде про смерть сера Чарльза. Ми з баронетом схопилися на ноги.

— Вам відомо, як він помер?

— Ні, сер, цього я не знаю.

— А що ж тоді вам відомо?

— Я знаю, чому він був біля хвіртки так пізно. Щоб зустрітися з жінкою.

— Щоб зустрітися з жінкою? Сер Чарльз?

— Так, сер.

— І як її звуть?

— Цього я не знаю, сер, але перші літери імені й прізвища сказати можу: «Л. Л.».

— Звідки це вам відомо, Берріморе?

— Ваш дядечко, сер Генрі, одержав того ранку листа. Їх надходило до нього кожного дня багато, бо чоловік він відомий, мав добре серце, а тому кожний, хто опинявся у скруті, охоче звертався до нього по допомогу. Але трапилося так, що того ранку був лише один лист, тому я й звернув на нього увагу. Він надійшов з Кумбі-Трейсі, а адресу було написано жіночим почерком.

— А що було далі?

— Ну, сер, далі я про той лист взагалі перестав думати і ніколи б про нього більше не згадав, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона взялася прибрати в робочому кабінеті сера Чарльза — після його смерті туди ще ніхто не заходив — і знайшла в глибині каміна залишки спаленого листа. Більша його частина перетворилася на попіл, але малесенький клаптик, краєчок сторінки, вцілів, і написане ще можна було прочитати, хоч чорнило й посіріло від вогню. Як на нашу думку, то був постскриптум в кінці листа, і в ньому говорилося: «Благаю вас, благаю як джентльмена, спаліть цього листа і будьте біля хвіртки о десятій годині». Внизу стояли ініціали «Л. Л.».

— Цей клаптик паперу у вас?

— Ні, сер, він розсипався на порох у мене в руках.

— А до того сер Чарльз одержував листи, написані таким же почерком?

— Не знаю, сер, я не звертав особливої уваги на його листи. Я й до цього листа не дуже придивлявся, просто того дня він був єдиним.

— А ви не здогадуєтеся, хто це «Л. Л.»?