Слава ЗСУ!

    —  Добродію, коли  ви  злодій,  як це  мені  здається, то  ви  уявляєтесь мені  чаплею,   що  накидається  на  горіхову  шкаралупу.   Я  син   батьків,   що розорилися, любий мій. Зверніться по сусідству. У капличці цього колежу є шматок дерева з животворного хреста в срібній оправі.

    З-під плаща висунулась рука і вп'ялася в руку Феба з силою орлиних пазурів. І водночас привид заговорив:

    —  Ротмістре Феб де Шатопер!

    —  Диви, чорт! — промовив Феб.— Ви знаєте моє ім'я?

    —  Я знаю не тільки ваше ім'я,— знову промовив чоловік у плащі своїм загробним голосом.— У вас сьогодні ввечері побачення.

    —  Так,— відповів здивований Феб.

    —  О сьомій годині.

    —  За чверть години.

    —  У Фалурдель.

    —  Саме так.

    —  У звідниці з мосту Сен-Мішель.

    —  Так, з мосту святого Михаїла, що був архангелом, як кажуть у молитвах.

    —  Нечестивець! — пробубоніла  примара.— Побачення  з  жінкою?

    —  Зізнаюсь.

    —  її звуть...

    —  Смеральдою,— відповів Феб розв'язно. Уся його безтурботність поступово повернулася до нього.

    При цьому йменні клешня примари люто стиснула руку Феба.

    —  Ротмістре Феб де Шатопер, ти брешеш!

    Той, хто міг би побачити у цю мить, як спалахнуло гнівом обличчя ротмістра, як він раптово стрибнув назад, визволившись із залізних лещат, з яким гордим виглядом він схопився за ефес своєї шпаги, хто побачив би поруч з цією люттю мертвотну нерухомість чоловіка в плащі,— той жахнувся б. Це нагадувало боротьбу Дон Жуана зі статуєю Командора!

    —  Клянуся Христом  і  сатаною! — вигукнув ротмістр.— Такі  слова не часто доводиться чути Шатоперам! Ти не насмілишся повторити їх!

    —  Ти брешеш! — холодно повторила примара.

    Ротмістр заскреготав зубами. Понурий монах, мара, забобони — усе забулося в цю хвилину. Він бачив лише людину, чув лише образу.

    —  Ага, так!  Чудово!—процідив  він,  задихаючись  від люті.  Він  вихопив   шпагу   і,   заїкаючись,   бо   гнів   примушує   людину   тремтіти   так   само, як і страх, промовив:

    —  Тут!   Негайно!   Хутчіше!   На  шпагах!   На  шпагах!   Хай  кров  проллється на цей брук!

    Але чоловік-привид стояв нерухомо. Побачивши, що його супротивник став у позицію і готовий битись, він сказав тремтячим від смутку голосом:

    —  Ротмістре Феб, ви забуваєте про ваше побачення.

    Гнів таких людей, як Феб, подібний до молочного супу: однієї краплі холодної води досить, щоб припинити його кипіння. Ці прості слова примусили ротмістра опустити шпагу, яка виблискувала в його руці.

    —  Ротмістре,— вів  далі   чоловік   у   плащі,— завтра,   післязавтра,   через місяць, через десять років — я завжди готовий перерізати вам  горло;  але тепер ідіть на побачення.

    —  Справді,— промовив  Феб,  ніби  намагаючись  переконати самого  себе,— приємно, йдучи на одне побачення, зустрітися не тільки з жінкою, але й зі шпагою. Та чому я повинен відмовитися від однієї з цих утіх, коли я можу мати обидві.

    Він вклав шпагу в піхви.

    —   Ідіть же на ваше побачення,— знову сказав незнайомий,

    —  Добродію,— відповів   трохи   збентежений   Феб,— велике   спасибі   за вашу люб'язність. Справді, ми можемо й завтра наробити один одному дірок і петель у камзолі нашого прародителя Адама. Я вам щиро вдячний за те, що ви дозволили мені приємно провести ще чверть години. Правда, я сподівався навіки покласти вас у цій канаві і вчасно з'явитися до красуні, тим більше, що в таких випадках не гріх примусити жінку трохи зачекати. Але ви  справляєте на  мене  враження  сміливця,  і тому  слушно  буде  відкласти нашу зустріч на завтра. Отже, я йду на побачення; його призначено на сьому годину, як вам відомо.

    Тут Феб почухав за вухом.

    —   Ох!  Хай йому чорт!  Зовсім забув! У мене ж нема й сольда, щоб заплатити  за барліг, а стара  звідниця неодмінно  зажадає гроші наперед. Вона мені не довіряє.

    —  Ось чим ви зможете заплатити.

    Феб відчув, як холодна рука незнайомця сунула йому крупну монету. Він не міг стриматися, щоб не взяти гроші й не потиснути руку.

    —  їй-богу! — вигукнув він.— А ви непогана людина!

    —  Тільки   з   однією   умовою,— сказав   чоловік.— Доведіть   мені,   що  я помилявся і що ви сказали правду. Сховайте мене в якому-небудь закутку, звідки   б   я   міг   побачити,   чи   справді   це   та сама жінка, ім'я якої ви назвали.

    —  О! — відповів Феб.— Будь ласка, мені цілком байдуже. Ми візьмемо кімнатку святої Марти. Ви все зможете легко побачити із сусідньої собачої конури.