Слава ЗСУ!

    Коли він опритомнів, Феб і Есмеральда були вже самі, вони сиділи на дерев'яній скрині біля лампи, що освітлювала їхні юні обличчя й жалюгідне ліжко в глибині горища. Поряд з ліжком було вікно, розбиті шибки якого утворювали візерунок, подібний до павутиння, на якому зависли краплі дощу, крізь це вікно виднілися клаптик неба і місяць, що наче спочивав на пуховику з м'яких хмар.

    Молода дівчина сиділа розрум'янена, збентежена, тремтяча. її довгі опущені вії кидали тінь на палаючі щоки. Офіцер, на якого вона не насмі-

    лювалася звести очі, сяяв. Машинально, чарівно-недбалим жестом вона креслила по скрині кінчиком пальця безладні лінії й дивилася на цей пальчик. її ніг не було видно, до них тулилася маленька кізка.

    Ротмістр був чепурно одягнений; комірець і манжети його сорочки, що виднілися з-під мундира, були оздоблені мереживом, що на ті часи вважалося неабиякою елегантністю.

    Дом Клод тільки з великими зусиллями міг розібрати те, про що вони говорили, так дуже стукотіло у нього в скронях.

    (Базікання закоханих — річ досить банальна. Це вічне «я вас кохаю». Для байдужих слухачів це зовсім безглузда й одноманітна музична фраза, якщо тільки вона не прикрашена якимись «фіоритурами»; але Клод не був байдужим слухачем).

    —  О,  не зневажайте мене,  монсеньйоре Феб,— промовила молода дівчина, не підводячи очей. Я почуваю, що роблю дуже погано.

    —  Зневажати вас, чарівне дитя! — відповів офіцер тоном чемної й поблажливої ґречності.— Зневажати вас, боже мій! Та за що ж?

    —  За те, що я прийшла сюди.

    —  Щодо цього,  моя красуне,  у нас з вами  різні погляди.  Я  повинен не зневажати вас, а ненавидіти!

    Дівчина перелякано подивилася на нього.

    —  Ненавидіти мене? Що ж такого я зробила?

    —  Ви примусили так довго себе благати.

    —  О так! — промовила вона.— Це тому, що я боялась порушити свою обітницю... Я не знайду своїх  батьків...  талісман  втратить свою  силу.  Та що мені до того? Навіщо мені тепер мати й батько?

    Кажучи це, вона підвела на ротмістра свої великі чорні очі, що сяяли радістю й ніжністю.

    —  Хай мене чорт візьме, якщо я вас розумію! — вигукнув Феб. Якийсь час Есмеральда мовчала, потім сльоза скотилася з її очей, з уст

    зірвалося зітхання, і вона промовила:

    —  О монсеньйоре, я кохаю вас!

    Молоду дівчину оповивав такий аромат цнотливості, така чарівність невинності, що Феб почував себе в її присутності трохи ніяково. Але ці слова надали йому сміливості.

    —  Ви  мене кохаєте! — запально  вигукнув  він  і  обняв   рукою  її  стан. Він тільки цього й чекав.

    Священик побачив це і кінцем пальця намацав вістря кинджала, схованого у нього на грудях.

    —  Фебе,— сказала   циганка,   тихенько   відводячи   від   себе   чіпкі   руки ротмістра,— ви добрі, ви великодушні, ви гарні, ви врятували мене, мене — сироту,   яку  підібрали  цигани.   Я  вже  давно  мрію   про  офіцера,   який   би врятував   мені   життя.   Це   про   вас   мріяла   я   ще   задовго   перед   тим,   як зустріла вас, мій Фебе. Герой моїх мрій мав так само,  як і ви, красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу. Вас звуть Феб, це чудове ім'я, я люблю ваше   ім'я,   я   люблю   вашу   шпагу.   Вийміть   вашу   шпагу,   Фебе.   Я   хочу глянути на неї.

    —  Дитино! — вигукнув  ротмістр,  усміхаючись,  і  вийняв  з  піхов  свою шпагу.

    Циганка глянула на рукоятку, на лезо, з чарівною цікавістю оглянула букви на ефесі й поцілувала шпагу, кажучи до неї:

    —  Ти шпага хороброї людини. Я кохаю твого хазяїна.

    Феб і цього разу скористався з нагоди, щоб поцілувати її чудову схилену шийку, що примусило молоду дівчину почервоніти, мов вишня, і швидко випростатись.

    Священик у пітьмі своєї комірчини заскреготав зубами.

    —  Фебе,— звернулася  до  ротмістра циганка,— дозвольте  мені  поговорити з вами. Пройдіться трохи, щоб я могла побачити вас на весь зріст і почути, як дзвенять ваші остроги. Який ви гарний!

    Щоб догодити їй, ротмістр підвівся і, самовдоволено усміхаючись, покартав її:

    —  Яке ж ви дитя! До речі, красуне моя, ви бачили мене коли-небудь у парадному камзолі?

    — На жаль, ні! — відповіла вона.

    —  Ото справді краса!

    Феб знову сів біля неї, але значно ближче, ніж раніш.

    —  Послухайте, люба моя...

    Циганка жестом, сповненим дитячої пустотливості, грації та веселощів, кілька разів ударила його своєю гарнесенькою ручкою по губах.

    —  Ні, ні, я не слухатиму вас. Ви кохаєте мене?  Я хочу, щоб ви мені сказали, чи ви мене кохаєте.