Слава ЗСУ!

    В одну з ночей такі образи до того розпалили кров цього дівича-свя-щеника,  що він уп'явся зубами в подушку, потім  скочив з ліжка і, наки-

    нувши  підрясника  поверх  сорочки,   вибіг   з   келії   зі  світильником  у   руці, напівроздягнений, несамовитий, з палаючими очима.

    Він знав, де знайти ключ від Червоної брами, що з'єднувала монастир із Собором; а ключ від баштових сходів, як відомо, був завжди при ньому.

VI. ПРОДОВЖЕННЯ ОПОВІДАННЯ ПРО КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНОЇ БРАМИ

    Цієї ночі Есмеральда заснула у своїй келії, сповнена забуття, надії і солодких думок. Вона вже деякий час спала, марячи, як завжди, про Феба, та раптом їй почулося якесь шарудіння. Сон її був чуйний і неспокійний, мов у пташки. Найменший шелест будив її. Вона розплющила очі. Ніч була дуже темна. Однак вона побачила, що хтось дивиться на неї крізь слухове віконце. Лампада освітлювала це видіння. Тільки-но привид помітив, що Есмеральда дивиться на нього, він загасив світильник. Проте молода дівчина встигла розглядіти його, її повіки заплющилися з жаху.

    —  О,— переляканим голосом промовила вона.— Священик!

    Немов при спалаху блискавки, знову постало перед нею все минуле нещастя, і вона, пройнята жахом, впала на сінник.

    За хвилину вона відчула, як хтось притиснувся до її тіла; від цього дотику вона здригнулась і схопилася, вже зовсім прокинувшись, вкрай розлючена.

    Це був священик, який вповз до неї на сінник і намагався обняти її обома руками.

    Вона хотіла крикнути й не могла.

    —   Іди   геть,   страховище!   Геть,   убивце! — казала    вона    тремтячим    і низьким від гніву й жаху голосом.

    —   Зглянься, зглянься! — шепотів священик, цілуючи її плечі.

    Вона обома руками схопилася за рештки волосся на його полисілій голові й силкувалася віддалити від себе його поцілунки так, наче це були укуси.

    —  Зглянься! — повторював  нещасний.— Якби   ти   знала,   що  таке  моє кохання до тебе! Це полум'я, розплавлений свинець, тисяча ножів у серці!

    І він з нелюдською силою стиснув її руки.

    —   Пусти   мене! — не   тямлячи   себе,   вигукнула   вона.— Пусти,   або   я плюну тобі в лице!

    Він відпустив її.

    —  Принижуй   мене,   бий   мене,   будь  жорстокою,   роби   що  хочеш,   але зглянься! Кохай мене!

    Тоді вона з дитинячою люттю почала бити його. Вона напружувала всю силу своїх прекрасних рук, щоб дошкульніше вдарити його по обличчю.

    —  Геть, демоне!

    —  Кохай   мене,  кохай  мене!   Зглянься! — кричав   нещасний  священик, припадаючи до неї й відповідаючи пестощами на удари.

    Раптом вона відчула, що він дужчий за неї.

    —  Пора з цим кінчати,— промовив він, заскреготавши зубами. Переможена, тремтяча, розбита, вона  лежала в його обіймах,  здана на його   волю.   Вона   відчула,   як   його   хтива   рука   блукає   по   її   тілу.   Вона зробила останнє зусилля і почала кричати.

    —  Рятуйте! До мене! Вампір! Вампір!

    Ніхто не з'являвся. Лише Джалі прокинулась і тривожно мекала.

    —  Мовчи! — задихаючись, шепотів священик.

    Раптом рука її, відбиваючись від нього і торкнувшись підлоги, наштовхнулась на щось холодне, металеве. То був свисток Квазімодо. З проблиском надії схопила вона його, піднесла до уст і з останніх сил засвистіла. Пролунав чистий, різкий, пронизливий звук.

    —  Що це? — вигукнув священик.

    І в ту ж мить він відчув, як його підняла з підлоги чиясь могутня рука. У келії було темно. Він не міг виразно побачити того, хто його схопив. Але чув несамовитий скрегіт зубів і побачив широке лезо тесака, що тьмяно блиснуло над його головою.

    Священикові здалося, що це був Квазімодо. На його думку, це міг бути тільки він. Клод пригадав, що, входячи сюди, він спіткнувся об якусь масу, що простяглася поперек дверей. Але оскільки новоприбулий не промовив і слова, Клод не знав, що й думати. Він схопив руку, що тримала тесак, і крикнув: «Квазімодо!» У цю страшну мить він забув, що Квазімодо глухий.

    Священик був блискавично звалений на землю і відчув на своїх грудях важке коліно. По цьому вугластому коліну він пізнав Квазімодо. Але як бути, що зробити, щоб Квазімодо пізнав його? Ніч робила глухого сліпим.

    Він гинув. Молода дівчина, безжалісна, як розлючена тигриця, й не пробувала рятувати його. Уже ніж навис над самою його головою, хвилина була критичною. Раптом його противник завагався.

    —  Кров не повинна бризнути на неї,— пробурмотів він глухо. То справді був голос Квазімодо.