Слава ЗСУ!

    —  Як ваше здоров'я, метре П'єр?

    —  Моє здоров'я? — відповів Гренгуар.— Ех! Та ні те ні се, але в цілому непогано. Я вмію у всьому додержуватись міри. Ви ж бо пам'ятаєте, метре, у чому, за словами Гіппократа, секрет вічного здоров'я, а саме: їжа, питво, сон, кохання — усе хай буде в міру.

    —  Отже, вас ніщо не турбує, метре П'єр? — знову заговорив священик, пильно дивлячись на Гренгуара.

    —   Їй-богу, ні!

    —  А що ви тепер робите?

    —  Ось бачите,  метре, дивлюсь, як  витесані ці камінні плити  і  як  вирізьблено барельєф.

    Священик посміхнувся тією сумною посмішкою, яка піднімає лише куточок уст.

    —   І це вас захоплює?

    —  Це рай! — вигукнув Гренгуар. І, схилившись над статуями з виглядом захопленої людини, що демонструє живих феноменів, провадив далі: — Хіба вам  не здається,  що зображення на цьому барельєфі виконано надзвичайно майстерно, ретельно й терпеливо?  Подивіться на цю колону. Де ви   знайдете  листя   капітелі,   над  яким  більш   тонко  й   любовно   попрацював  би  різець?   Ось три  опуклих  медальйони  Жана  Мальвена.   Це  ще не кращий твір його великого генія. Проте наївність, ніжність облич, витонченість поз, драпувань і навіть та невимовна чарівність, яка домішується до всіх його недоліків, робить ці статуетки  напрочуд живими  й вишуканими, можливо, навіть занадто. Чи не вважаєте ви, що це дуже цікаво?

    —  Звичайно,— відповів священик.

    —  А коли б ви побували всередині каплиці! — промовив поет з властивою йому  надмірною балакучістю.— Скрізь статуї!   їх багато,  як капустяного листя на качані!  Від хорів віє такою благочестивістю і своєрідністю, що я ніколи ніде нічого подібного не бачив.

    Клод перебив його:

    —  Отже, ви щасливі? Гренгуар відповів із запалом:

    —  Клянуся честю, так! Спочатку я любив жінок, потім тварин. Тепер я люблю каміння. Воно таке ж втішне, як жінки й тварини, але менш віроломне.

    Священик приклав руку до чола. Це був його звичний жест.

    —  Невже?

    —  Ще б пак! — сказав Гренгуар.— Це дає насолоду.

    Він схопив священика за руку й повів його в сходову башточку Єпископської в'язниці.

    —  Ну, ось вам сходи. Я щасливий, коли бачу їх. Це одні з найпростіших  і  найрідкісніших  сходів  Парижа.  Тут  усі  східці  скошені  знизу,  їхню красу   і   простоту   становлять   саме   плити   цих   східців,   близько   фута   завширшки, вплетені, вбиті, ввігнуті, вправлені, втесані, немовби зчеплені одна з одною справді міцною і витонченою хваткою.

    —  І ви нічого не бажаєте?

    —  Ні.

    —   І ні за чим не шкодуєте?

    —  Ні жалю, ні бажань. Я влаштував своє життя.

    —  Те, що влаштовують люди,— сказав Клод,— руйнують обставини.

    —  Я  філософ школи  Піррона[144],— відповів  Гренгуар,— і  в  усьому  намагаюся додержуватись рівноваги.

    —  А як ви заробляєте на життя?

    —  Час від часу пишу епопеї й трагедії,  але найприбутковіше  моє  ремесло вам відоме, учителю: я ношу в зубах піраміди із стільців.

    —  Грубе ремесло для філософа.

    — У ньому знову-таки все побудоване на рівновазі,— відповів Гренгуар.— Коли людиною володіє одна думка, вона знаходить її в усьому.

    —  Мені це знайоме,— відповів архідиякон. І, трохи промовчавши, священик вів далі:

    —  Та все-таки у вас досить нужденне життя.

    —  Нужденне, так, але не нещасне.

    У цю хвилину почувся цокіт копит об брук, і співрозмовники побачили в кінці вулиці загін королівських стрільців на чолі з ротмістром, які проскакали з піднятими вгору списами. Це була блискуча кавалькада.

    —  Чого ви так дивитесь на цього офіцера? — спитав Гренгуар архідиякона.

    —  Мені здається, я його знаю.

    —  А як його звуть?

    —  Мені  здається,— відповів  Клод,— його  звуть  Феб  де  Шатопер.

    —  Феб! Рідкісне ім'я. Є ще інший Феб, граф де Фуа. Я знав одну дівчину, яка завжди клялася йменням Феба.

    — Ходімо зі мною,— сказав священик,— мені треба вам дещо сказати.

    З часу появи загону в священика під маскою крижаного спокою почало відчуватись якесь збудження. Він рушив уперед. Гренгуар пішов за ним за звичкою коритися йому, як, зрештою, і всі, хто стикався з цією владною людиною. Вони мовчки дійшли до вулиці Бернардинів, досить безлюдної. Тут Клод зупинився.

    —  Що ви хочете мені сказати, вчителю? — спитав Гренгуар.

    —  Чи не  здається вам,— з виглядом глибокої задуми  заговорив  архідиякон,— що одяг вершників, яких ми  щойно  бачили,  значно красивіший за ваш і мій?

---