Слава ЗСУ!

    Він затулив обличчя руками. Молода дівчина почула його ридання. Це  було  вперше.  Стоячи  перед   нею   і   здригаючись   від   плачу,   він   був більш жалюгідним і нещасним, ніж коли б стояв перед нею навколішках. Так плакав він деякий час.

    —  Ні,— заговорив   він   знову,   трохи   заспокоївшись.— Я   не   знаходжу потрібних  слів.  А  втім,  я  добре  обміркував  те,  що  повинен  був  сказати вам. А зараз я тремчу, я слабну, у вирішальну хвилину я чую,  як щось фатальне огортає нас, і мій язик дерев'яніє. О!  Я зараз упаду на землю, якщо ви не змилуєтесь наді мною, не змилуєтесь над собою!  Не занапащайте  нас обох!  Коли  б  ви  знали,  як  я  кохаю  вас!   Яке серце  я  віддаю вам!  О!  Яке зречення усіх чеснот!  Яке безнадійне зневаження себе! Учений — я сміюся  з  науки;  дворянин — я  вкриваю ганьбою  своє  ім'я;  священнослужитель — я   перетворюю   требник   на   подушку   для   похітливих мрій;  я плюю в обличчя своєму богові!  Все заради тебе, чарівнице!  Щоб бути гідним твого пекла!  А ти відштовхуєш грішника!  О, нехай я скажу тобі все!  Ще більше... Ще жахливіше! О так, ще жахливіше...

    При цих словах його обличчя набрало зовсім безумного виразу. Він замовк на мить і знову заговорив гучним голосом, немов звертаючись до самого себе:

    —  Каїне, що зробив ти з братом своїм? Він знову замовк, потім вів далі:

    —  Що зробив я з ним, господи?  Я пригорнув його, я виростив його, вигодував, я любив його, боготворив, і я ж його убив! Так, господи, ось, щойно   на   моїх   очах   йому   розтрощили   голову   об   плити   твого   будинку, і це з моєї провини, з провини цієї жінки, через неї...

    його погляд був диким. Його голос згасав, він повторював знову й знову, машинально, через довгі проміжки часу, немов дзвін, коливання якого поволі завмирали:

    — Через неї... Через неї...

    Потім його язик уже не міг вимовити жодного виразного слова, а проте губи ще ворушилися. Раптом ноги його підломилися, він упав на землю і залишився нерухомим, уткнувшись головою в коліна.

    Легенький рух, яким дівчина спробувала визволити з-під нього свою ногу, примусив його опам'ятатись. Він повільно провів рукою по запалих щоках і деякий час з безмежним здивуванням дивився на свої мокрі пальці.

    —  Що це? — прошепотів він.— Я плакав!

    І  раптом,  повернувшись до дівчини, він  з  невимовною  мукою сказав:

    —  О  горе!   І  ви  байдуже дивилися на мої сльози?   Дитя!   Чи  знаєш ти,   що   ці   сльози — кипляча   лава?   Невже  це   правда?   Коли   ненавидиш мужчину,  ніщо  не  викликає  до  нього  жалості.  Якби  я  помирав  на  твоїх очах, ти б сміялася. Ох, а я, я не хочу бачити тебе конаючою! Одне слово! Одне лише слово прощення!   Не говори  мені,  що ти  любиш  мене,  скажи тільки, що ти згодна;  і цього буде досить.  І  я врятую тебе. Якщо ж ні!.. О!  Час біжить. Усім  святим благаю тебе,  не жди,  щоб  я  став кам'яним, як ця  шибениця,  яка теж кличе тебе!  Подумай  про те,  що  в моїх руках наші долі, що я божевільний,— це жахливо,— що я можу все занапастити!   Під   нами   тільки   безодня,   куди   я   впаду,   нещасна;  і  моє  падіння переслідуватиме тебе вічно.  Одне-єдине добре слово!   Скажи  слово,  лише одне слово!

    Вона розтулила уста, щоб відповісти йому. Він упав перед нею навколішки, щоб з благоговінням сприйняти слово співчуття, яке, можливо, нарешті зірветься з її уст.

    — Ви вбивця! — промовила вона.

    Священик люто схопив її в обійми і зайшовся огидним реготом.

    —  Ну добре! Так! Убивця! — відповів він.— Але ти, ти належатимеш мені. Ти не побажала,  щоб  я   був твоїм рабом,  так я буду твоїм  паном. Ти будеш моєю! Є в мене лігво, куди я затягну тебе. Ти підеш за мною! Тобі доведеться піти за мною, інакше я викажу тебе!  Треба або вмерти, красуне, або належати мені! Належати священику! Належати віровідступнику!  Належати вбивці!  І починаючи з сьогоднішньої ночі!  Чи чуєш ти? Ну ж бо!  Веселіше!  Ну ж  бо!  Цілуй мене,  дурненька!   Могила  або  моє ложе.

    Його погляд виблискував хтивістю і шалом. Його сластолюбні губи впивалися в шию молодої дівчини. Вона билася в його руках. Він осипав її несамовитими поцілунками.

    —  Не  кусай  мене,   страховище!—кричала  вона.— О  гидотний,   брудний   чернець!   Облиш   мене!   Я   видеру   твоє   погане   сиве   волосся   і   кину його тобі в обличчя.

    Він червонів, блід, нарешті випустив її і подивився на неї похмурим поглядом. Гадаючи, що перемога залишилася за нею, вона не вгавала:

    —  Я кажу тобі, що я належу моєму Фебові, що Феба кохаю, що Феб гарний! А ти, піп, старий і потворний! Іди геть!