Слава ЗСУ!

    Це був голос Феба де Шатопер. Важко описати, що сталося в душі циганки. Виходить, він тут, її друг, її захисник, її підпора, її притулок, її Феб! Вона скочила з місця і, перш ніж мати встигла стримати її, кинулася до віконця, вигукуючи:

    —  Фебе! До мене, мій Фебе!

    Але Феба вже не було. Він галопом завертав за ріг вулиці Ножівни-ків. Зате Трістан ще був тут.

    Затворниця з диким ревом кинулася на дочку. Вона швидко відтягла її назад, вп'явши в її шию нігті. Бо матері-тигриці не відзначаються особливою обережністю. Але було вже пізно. Трістан її побачив.

    —  Хе!  Хе! — вигукнув  він  із сміхом,  що  відкрив  до  ясен  його  зуби і зробив його обличчя схожим на вовчу морду.— У мишоловці виявилося дві миші!

    —  Я так і думав,— промовив стрілець. Трістан поплескав його по плечу й сказав:

    —  У тебе нюх, як у кішки. Ану ж бо, де тут Анріє Кузен?

    Чоловік, не схожий ні виглядом, ні одягом на стрільця, виступив із рядів. Його вбрання було напівкоричневе, напівсіре, з шкіряними рукавами; волосся гладенько зачесане; у кремезній руці він тримав жмут мотузків. Цей чоловік завжди супроводив Трістана, як Трістан — Людовіка XI.

    —  Слухай,   приятелю,— звернувся   до   нього   Трістан-Самітник,— мені здається, що це та сама чаклунка, яку ми шукаємо. Повісь-но її! Є в тебе драбина?

    —  Вона в сараї «Будинку з колонами»,— відповів той.— Чи на оцьому правосудді зробимо діло? — спитав він, показуючи на кам'яну шибеницю.

    —  Так!

    —  Хо! Хо! — ще брутальніше й ще більш по-звірячому, ніж його начальник, зареготав кат.— Ходити далеко не доведеться!

    —  Ну,  жвавіше!  Потім  нарегочешся! — вигукнув  Трістан.

    З тієї хвилини, як Трістан помітив циганку і всяка надія на врятування була втрачена, затворниця не вимовила ні слова. Вона кинула нещасну, напівмертву дівчину в куток склепу й стала перед віконцем, вчепившись пальцями обох рук, мов пазурами, у підвіконня. У цій позі вона безстрашно водила по солдатах очима, що знову стали дикими і божевільними.

    Коли Анріє Кузен наблизився до келії, обличчя Гудули набрало такого несамовитого виразу, що він позадкував.

    —  Монсеньйоре,— спитав   він,   підійшовши   до   Трістана,— яку   з   них узяти?

    —  Молоду.

    —  Тим   краще!   Із   старою,   здається,   важкувато   було   б   упоратись.

    —  Бідна маленька танцівниця з кізкою,— сказав старий сержант нічного дозору.

    Анріє Кузен знову підійшов до віконця. Погляд нещасної матері примусив його опустити очі. Він промовив досить боязко:

    —  Пані...

    Вона перебила його лютим шепотом: — Чого тобі треба?

    —  Я не по вас,— відповів він,— по ту, другу.

    —  Яку другу?

    —  Ту, молоду.

    Вона захитала головою, вигукуючи:

    —  Тут немає нікого! Немає нікого! Немає нікого!

    —  Є! — заперечив їй кат.— Ви самі це добре знаєте. Дозвольте мені взяти молоду. Вам я не хочу заподіяти ніякого лиха.

    Вона заговорила з дивною посмішкою:

    —  Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!

    —  Віддайте мені тільки ту, другу, добродійко, монсеньйор так наказує. Вона повторила з божевільним виглядом:

    —  Тут немає нікого!

    —  А  я   кажу,   що  є! — відповів  кат.— Ми   всі  бачили,   що   вас  було двоє.

    —  Ану,  подивися  сам!—сказала затворниця.— Просунь-но  голову  у віконце.

    Кат поглянув на її пазури і не насмілився.

    —  Поспішай-но! — закричав Трістан, який встиг вишикувати свій  загін півколом перед Щурячою норою, а сам під'їхав до шибениці.

    Анріє Кузен, вкрай збентежений, ще раз підійшов до начальника. Він поклав свої мотузки на землю і незграбно бгав у руках капелюх.

    —  Монсеньйоре, як же туди увійти? — спитав він.

    —  Через двері.

    —  Дверей нема.

    —  Через вікно.

    —  Воно занадто вузьке.

    —  Тоді  розшир   його! — гнівно  відповів  Трістан.— Хіба  ти   не  маєш кайла?

    Мати, все ще насторожена, дивилася на них з глибини своєї нори. Вона вже ні на що не сподівалася, вона вже сама не знала, чого їй домагатися, вона тільки не хотіла, щоб у неї забрали дочку.

    Анріє Кузен пішов по свої інструменти до сарая біля «Будинку з колонами». Заразом він витяг звідти драбину, яку тут же приставив до шибениці. П'ять чи шість чоловік із загону озброїлися кайлами та ломами, і Трістан попрямував разом з ними до віконця.

    —  Стара,— сказав   начальник   суворим   голосом,— віддай   нам   це  дівчисько добром.