Слава ЗСУ!

    —  Так, справді,— відповідав молодий чоловік і знову поринав у свою холодну й неуважливу мовчанку.

    За хвилину йому знову доводилось нахилятися, бо благородна Алоїза зверталась до нього.

    —  Чи бачили ви коли-небудь привітніше й веселіше личко, ніж у вашої нареченої?   Чи  можна  мати  біліший  колір  шкіри  й  золотистіше  волосся? А її руки? Хіба це не сама довершеність? А ця шийка? Хіба своєю чарівною   гнучкістю   вона   не   нагадує   вам   лебедя?   Як   я   інколи   вам   заздрю! І  які  ви  щасливі,  що  народилися  мужчиною,  ви,  гульвісо!   Адже правда, що моя Фльорделіс така гарна, хоч молись на неї, і що ви закохані в неї до-нестями?

    —  Безперечно,— відповів      ротмістр,      думаючи      про      щось      зовсім інше.

    —  Та поговоріть  з  нею,— сказала  раптом  шановна  пані  Алоїза,  підштовхуючи   його  в   плече.— Скажіть  їй   що-небудь.   Ви   щось   стали   надто несміливі.

    Ми можемо запевнити наших читачів, що несміливість не була ні чеснотою, ні пороком ротмістра. Однак він спробував зробити те, що від нього вимагали.

    —  Чарівна кузино,— промовив він, підходячи до Фльорделіс.— Що має зображати   ваше   гаптування?

    —  Милий   кузене,— відповіла   Фльорделіс   з   ноткою   досади,— я   вам уже тричі пояснювала: грот Нептуна.

    Було ясно, що Фльорделіс значно краще, ніж мати, помічала холодність і байдужість ротмістра. Він відчув потребу якось продовжити розмову.

    —  А для кого уся ця нептунерія?

    —  Для   абатства  Сен-Антуан-де-Шан,— відповіла  Фльорделіс, не підводячи очей.

    Ротмістр підняв край гаптування.

    — А хто цей здоровенний латник, який щосили дме в сурму?

    —  Це Трітон,— відповіла вона.

    В коротких відповідях Фльорделіс вчувалася досада. Молодий чоловік зрозумів, що треба сказати їй щось на вухо — якусь люб'язність, якесь солодке слівце абощо. Отже, він нахилився, але не зміг знайти нічого ніжнішого, задушевнішого, ніж такі слова:

    —  Чому ваша  мати  завжди  носить цю гаптовану гербами  сукню,  яку носили ще наші бабусі за часів Карла Сьомого? Скажіть їй, чарівна кузино, що тепер це не модно і що гак та лавр[123], вишиті на сукні, роблять вашу матусю подібною до ходячої камінової стінки. Тепер уже не заведено сидіти на своїх гербах, присягаюсь!

    Фльорделіс звела на нього свої чудові, сповнені докору очі.

    —  І це все, у чому ви мені присягаєтесь? — спитала вона стиха.

    Тим часом добродушна пані Алоїза захоплено споглядала, як вони, схилившись одне до одного, перешіптуються, і промовила, граючи застібками свого часослова:

    —  Яка зворушлива картина кохання!

    Ротмістр, усе більш ніяковіючи, знову звернув розмову на гаптування.

    —  Ось де справді чудова робота! — вигукнув він.

    При цих словах Коломба де Гальфонтен — теж чарівна білолиця блондинка у сукні з блакитного дамаського шовку, несміливо наважилась промовити слівце до Фльорделіс, сподіваючись, що на нього відповість красунь ротмістр.

    —  Люба Гонделор'є, чи бачили ви гаптовані килими в палаці де-ла-Рош-Гійон?

    —  Чи це не той  палац, в огорожі  якого лежить сад кастелянші Лув-ра? — спитала, сміючись, Діана де Крістель, яка мала напрочуд гарні зубки й тому сміялася при кожній нагоді.

    —  І  де  височить  ця старовинна башта колишньої огорожі Парижа, — додала   Амлотта    де   Монмішель,   гарненька,   свіжа   й   кучерява   чорнявка, яка не знати чому мала звичку зітхати, так само як Діана — сміятись.

    —  Мила  Коломбо,— втрутилася  пані  Алоїза,— ви, певно, кажете  про палац,   який   за  короля   Карла  Шостого  належав   вельможному   панові  де Баквіль? Там справді були прекрасні гобелени.

    —  За Карла Шостого! За короля Карла Шостого,— промурмотів ротмістр, підкручуючи вуса,— боже милий, яку давнину пам'ятає ця шановна дама!

    А благородна пані Гонделор'є провадила далі:

    —  Справді,  чудові  гобелени,  і  такої  майстерної  роботи,  що  їх  вважають за рідкість.

    У цю мить Беранжера де Шаншевріє, зграбненька семилітня дівчинка, яка дивилася на майдан крізь різьблені трилисники балконної балюстради, вигукнула:

    —  О, погляньте, люба хрещена мамо Фльорделіс, яка гарненька танцюристка там на майдані! Вона б'є в тамбурин серед юрби.

    Справді, було чути звуки тамбурина.

    —  Якась  циганка,— промовила Фльорделіс,  байдуже  повертаючись  до майдану.

    —  Подивімось,  подивімось! — загукали її жваві подруги,  і всі побігли на балкон; вражена холодністю свого нареченого, Фльорделіс пішла поволі за ними, а ротмістр, зрадівши нагоді закінчити неприємну розмову, повернувся на своє місце в глибині кімнати з тим почуттям полегкості та вдоволення, з яким солдат повертається з варти. А втім, вартувати біля Фльорделіс було приємно й природно, в усякому разі ще донедавна він сам так думав. Але з часом це йому надокучило; думка про одруження, що невдовзі мало відбутися, охолоджувала його чимдалі більше. До того ж він мав нестійку вдачу і — чи слід про це згадувати? — досить грубий смак. Він хоч і походив з дуже шляхетного роду, на військовій службі набув немало солдафонських звичок. Любив таверни і все, що з ними зв'язане. Почував себе вільно тільки там, де лунала брутальна лайка, солдатські дотепи, де красуні були доступні й любовні успіхи легкі.

---