Слава ЗСУ!

    У Соборі стояв присмерк і було безлюдно. Темрява оповила бокові нефи, а лампади вже миготіли, мов зірки, на темному тлі склепіння. Тільки велика розета фасаду, різнобарвні шиби якої купалися в останніх променях призахідного сонця, виблискувала в сутінку, наче алмаз, відкидаючи на протилежний бік нефа свій сяючий спектр.

    Ступивши кілька кроків, дом Клод сперся на колону і пильно глянув на Гренгуара. Це був не той погляд, якого боявся Гренгуар, присоромлений тим, що така поважна й учена особа побачила його в костюмі штукаря. В очах священика зовсім не було ні глуму, ні іронії; вони дивилися поважно, спокійно й проникливо. Архідиякон перший порушив мовчанку.

    —  Підійдіть до мене, метре П'єр. Ви маєте багато чого пояснити мені. А передусім, як витлумачити те, що вас не було видно близько двох місяців і що нарешті я зустрічаю вас на майдані у такому чудовому — нічого казати! — жовто-червоному, мов кодебекське яблуко, костюмі?

    —  Месіре,— боязко промовив Гренгуар,— костюм мій справді дивовижний,  і я відчуваю себе в ньому гірше за кота, якому на голову насадили видовбаний гарбуз.  Це дуже погано з  мого  боку наражати  схованого під цим  одягом  філософа-піфагорійця  на  небезпеку  бути  побитим   шановними сержантами  міської  сторожі.  Та  що  вдієш,  преподобний   метре?   Винен   у цьому  мій  старий  камзол,  який  підло покинув  мене  на  початку   зими  під приводом того, що він розлазиться  в лахміття  і  що  йому треба  піти  на спочинок у кіш ганчірника. Що вдієш?  Цивілізація ще не дійшла до того, щоб можна було ходити голим, як про це мріяв Діоген. Додайте до цього, що тоді віяв дуже холодний вітер,  і місяць січень аж ніяк  не придатний для того, щоб можна було успішно примусити людство ступити крок уперед. Тут якраз трапився цей каптан. Я взяв його і покинув мою стару чорну одежину, що була для мене, як герметика, аж надто негерметичною.  І ось я в шатах комедіанта, як це було із святим Генізеєм. Це хвилинне затемнення   моєї   зірки.     І    Аполлонові    доводилося    пасти    свиней    у    царя Адмета.

    —  Прекрасне ремесло ви собі обрали,— зауважив архідиякон.

    —  Визнаю, мій метре, що почесніше було б філософствувати й віршувати,  роздмухувати полум'я у вогнищі або діставати  його  з неба,  аніж  піднімати котів на щит. Тож коли ви гукнули мене,  я відчув себе дурнішим за осла перед рожном. Та що вдієш, месіре?  Щодня треба з чогось жити, а найкращі александрійські вірші не замінять зубам  шматка сиру брі.  Як вам відомо, я написав для їх милості Маргарити Фландрійської славнозвісну епіталаму, а місто не платить мені за неї, посилаючись на те, що вона, мовляв,   не   блискуча — наче   за   чотири   екю   можна   створити   трагедію, гідну Софокла.  І  мені залишалося вмерти з голоду.  На щастя, я відкрив, що  в  мене досить  міцні  щелепи;   я  їм  сказав,  цим  щелепам:   «Показуйте свою силу й спритність; прогодуйте самі себе, ale te ipsam. Юрба голодранців, які стали моїми щирими друзями, навчила мене десятків зо два атлетичних   штук,   і   тепер   я   щовечора  подаю   своїм   зубам   хліб,   зароблений ними  вдень у поті мого  чола.  А  втім,  concedo,  згоджуюсь,   що це  жалюгідне  застосування  моїх  розумових  здібностей  і  що  людина  створена   не на те, щоб усе життя бити в тамбурин або впинати зуби в стільці. Але, преподобний метре, мало жити, треба ще й заробити на життя.

    Дом Клод слухав мовчки. Несподівано його запалі очі набрали такого гострого й проникливого виразу, що Гренгуарові здалося, ніби цей погляд пронизав його до глибини душі.

    —  Все це дуже добре, метре П'єр, але як це сталося, що ви опинились у товаристві циганської танцівниці?

    —  Боже мій! — відповів Гренгуар.— Та це ж моя дружина, а я її чоловік.

    Похмурий погляд священика спалахнув.

    —  Невже   ти   зважився   на   це,   нещасний? — нестямно   закричав   він, хапаючи Гренгуара за руку.— Невже бог настільки забув тебе, що ти зважився торкнутися такої дівчини?

    —  Клянусь   спасінням   моєї    душі,    монсеньйоре,— відповів    Гренгуар, тремтячи  всім  тілом,— якщо саме це вас  непокоїть,  то присягаюсь,  що  я її ніколи не торкався.

    —  То що ж ти верзеш про чоловіка й жінку? — спитав священик. Гренгуар поспішив якнайкоротше розповісти йому про те,  що читачеві

    вже відомо,— про свою пригоду в Дворі чудес і про своє вінчання з церемонією розбитого кухля. Ще й досі це вінчання не привело ні до чого, і циганка щоразу так само, як і першого вечора, не справджує його сподівань на шлюбну ніч.

    —  Шкода,   звісно,— сказав   Гренгуар,   закінчуючи    свою    розповідь,— але причина цього в тому, що я мав нещастя одружитися з дівицею.