Слава ЗСУ!

Негідно чоловіка — жаліти себе. Негідно воїна… і мага, тому що він, здається, маг…

Дощана підлога, вимита до свіжого запаху дерева; розпливаються білі краплі молока. Вечір і солом’яний капелюх, і в капелюсі — круглий згорнутий їжак, голки — начебто насінинки… Та не питиме він твого молока. Відпусти його, от якби тебе спіймали…

…Заширокий випад, надто розмазаний випад нездари… У обідній залі, де зсунуті стільці боязко тислися до широкого столу, навіть там, у цій тренувальній залі, такі випади не пробачалися…

Чому він… той… ніколи не фехтував у присутності матері?! Чоловіки зазвичай пишаються… таким вправним володінням зброєю…

…Фагірра не хотів, щоб сестра била дитину.

Луар підвів голову. У вікно дивився той самий переполовинений місяць — тепер він зробився трохи товщим. Рухаючись над силу, він устав, залишив згорток на кріслі; постояв біля вікна, торкаючись щокою теплої портьєри. Потім запалив три свічки.

Страшно. Напевне, він все-таки неповноцінний чаклун — інакше чому так страшно? Ті маги, про яких він читав, відчували захват від будь-якої магічної процедури — а в нього, Луара, підступає до горла щільна важка грудка. І все-таки він це робить, тому що інакше не може, інакше задихнеться…

А що відчував Фагірра, ховаючи в одній могилі обох сестер, брата, матір і племінників?

…Катувати своєю рукою?

Свічки ледь зігнулися — троє жовтих вогненних ікол. Луар протягливо, зі схлипуванням зітхнув — і витяг з-за пазухи медальйон.

Знову — це. Світле Небо, допоможи мені…

У вічі йому вдарило сонце. Розжарене сонце, розжарені камені, місце, де він ніколи не бував — гори, руді з білим, полудень, тіні короткі й начебто оксамитові — шматочки чорної тканини…

Спекотно. Така задуха… Сонце в зеніті, витрішкувате око посеред синього неба й колодязь далеко, внизу…

На кам’яному майданчику під скелею стояла людина. За її спиною Луар розгледів порожній гарячий дворик і в глибині — будинок. І дивно знайомі обриси чогось над вхідними дверима…

Людина була хлопчиком. Років чотирнадцяти. І біля його ніг — повне крижаної води цебро, поверхня води колихається, мало не вихлюпуючись через край…

— Допоможи мені, — попрохав Луар пошепки. Губи його зсудомило від напруги.

Хлопчик повільно похитав головою: «Не можу»…

— Допоможи мені, — попросив Луар знову. — Ти… Луаян…

Ім’я допомогло йому, і він повторив ще раз, відчуваючи смак кожного звуку:

— Луаян…

Хлопчик опустив очі. У цебрі біля його ніг дробилося сонце: «Не можу»…

— Але чому?! — вигукнув Луар у розпачі. — Хіба я тобі не онук? Хіба я й перед тобою провинився — син Фагірри?!

Небо над хлопчиком раптом лопнуло, як зотліла тканина, і згорнулося трубочками по краях. «Не можу»…

— Чому?!

«Тому що я страж»…

Сонце згасло, зникли скелі й розігріте сонцем подвір’я, Луар відчув запах землі, а на своєму обличчі вологі грудки: «Я страж… Навіки»…

Луар захитався. Йому здалося, що він стоїть на прозорій, немов кришталь, землі й бачить глибоко в надрах дивовижну істоту, складену з незчисленних гнучких суглобів смерть, втілення Чорного Мору — і варту біля входу в темницю, сивого старого, який затуляє долонею обличчя: «Не треба, малий… Не дивися»…

Луар з криком відсахнувся — й земля втратила прозорість, зробилася чорнішою, ніж була, налягла згори, ніби віко скрині.

Медальйон випав і завис на ланцюжку, Луар побачив високо над собою склепінчасту стелю і в знемозі заплющив очі — непритомність…

На жаль, свідомість не полишила його.

По стелі дедалі сміливіше повз світанок; простукотіли в коридорі чиїсь кроки, й на площі тонко завів дитячий голос: «О-о»…

Навіщо все це, подумав Луар, лежачи на підлозі.

Начебто йдеш по вугіллі — й кожен новий крок завдає нового болю.

* * *

…Хлопчик, який гнав через струмок крутобоку руду корову, здивовано косував на високого сивого старого, який ішов убрід, хоча поруч був місток.

Старий наблизився, і хлопчик налякався: круглі очі незнайомця відчужено дивилися в далеку далечінь, а губи ворушилися, наче старий розмовляв сам із собою.

Старі люди часто так говорять. А цей був ще й божевільний. Хлопчик відступав, ховаючись за своєю коровою, і даремно, бо незнайомець не звернув на нього жодної уваги.

Він просто не побачив пастушка. Як не побачив містка, як не бачив дороги. Ноги його самі собою міряли нескінченний шлях — а думки полонило інше, і хлопчик, на щастя, ніколи не зміг би дізнатися, що саме…

Старий ішов, дивлячись просто перед собою напруженими зупиненими очима.

Він дуже давно не відчував страху. Нині, здригаючись і дедалі прискорюючи поквапливий крок, він почувався більше людиною, ніж це було раніше. Він старий, і йому нема чого боятися — але він людина, й він боїться…