Слава ЗСУ!

— Ні… Не приймають. Нікого…

— Я зачекаю, — він посміхнувся, і покоївка зніяковіла під його поглядом. — Час ще є… трохи. Я почекаю. Проведи у вітальню.

— Не приймають же! — скрикнула вона, відступаючи, проте, з дороги.

У домі пахло серцевими краплями.

Він налічив п’ятнадцять сходинок. На верхньому майданчику стояв хтось; він побачив спершу черевики, прикриті пеленою, далі тонкі пальці, що терзали шнурівку сукні, а вже по тому бліде перелякане обличчя. Танталь. Дівчисько. У домі Соллів. Тим краще.

— Не приймають? — запитав він діловито.

Вона переривчасто зітхнула:

— Вас… приймуть. А…

Вона затнулася. Пальці її облишили шнурівку та взялися до ґудзичка на поясі.

— Живий. На волі.

Її вії часто закліпали — як у людини, що ріже цибулю. Він узяв її за лікоть:

— Ходімо. Поклич мені Егерта.

Танталь ішла поруч, дивно скособочена, боялася поворухнути рукою, немов заціпеніла від його дотику. Він відчував її дрібний пульс; у його житті була безліч доторків, щоправда, все те — в далекій давнині. Дивне творіння природи — людське серце. Чи то страх, чи пристрасть — той самий шалений ритм…

Вони ввійшли до вітальні; він випустив її руку, сів на підлокіття крісла. Дівчисько залишилося стояти.

— Поклич же, — він заклав ногу на ногу. — Поклич мені Егерта. Ну-бо.

— Він зараз прийде, — сказали в нього за спиною. Він озирнувся.

Торія стояла, тримаючись рукою за портьєру; обличчя її залишалося цілком спокійним, але обман руйнували очі — червоні, як у покоївки, й напружені, як у Танталь.

— Із хлопцем усе гаразд, — повідомив Руал сухо. — 3 усіма іншими гірше… Торіє, я не впевнений, що тобі варто слухати нашу з Соллем розмову.

Вона різко видихнула повітря — чи то схлипнула, чи коротко засміялася:

— Йтиметься про мого сина?

Запала тиша. Губи Танталь безгучно вимовили ім’я.

Руал насупився:

— Не слід було давати йому таке ім’я. Це була кепська ідея… Ви думали про декана Луаяна, а вийшов Руал-перевертень.

— Який Руал? — жалібно запитала Танталь. Торія, здригнулася, кинула на неї швидкий застережливий погляд.

Він криво посміхнувся:

— Руал — це я. Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник.

* * *

Вітер. Протяг із запахом пилу та старих книжок. Тінь у кінці коридору; звук зачинених дверей, поквапливі кроки. Зараз буде зустріч — але ні, знову лише тінь.

Візерунок сплетеного гілля. Напіввідчинене вікно, дух вогкої землі, бляклої трави…

Мій батько в землі. Сталеві кліщі залишаться в його могилі навіть тоді, коли тіло розсиплеться на порох.

(Так).

Крісло посеред порожньої зали. Порожнє крісло, і навіщось криничний ланцюг на підлокітті. Ланцюг зіслизає з глухим брязканням, згортається на підлозі в клубок, немов живий…

Який дивний дім. Обплила свічка всередині скляної кулі… І мовчить під шаром пилу замкнений клавесин. І мостини, що риплять на різні голоси, але те рипіння неприємно схоже на слова, повторені слова…

Звук дверей, що зачиняються.

(Ззовні).

Сходи під його ногами стогнали, повторюючи те саме незрозуміле словосполучення — чи то скаргу, чи погрозу. Віщун…

— Я ніколи не провіщав, — сказав Луар услід постаті, яка вислизала.

(Але ти бачив Великого Лаша).

— Але ти бачив великого Лата, — докірливо повторив голос з-під каптура.

У рівному, м’якому голосі невловимого співрозмовника Луарові почулась іронія. Не дивно, що Фагірра володів умами — такі точні й такі тонкі інтонації…

— Божевільного Лаша, — вимовив Луар повільно. Фагірра кивнув:

— Він міг зробити це вже тоді.

(Уже тоді).

Кроки, що віддаляються. Безгучно повертається ручка дверей; на старих сходах товстим шаром лежить пісок. Мушлі та сухі водорості, начебто сходами давно й довго біг струмок… А потім висох.

— Де буду я, коли ти ввійдеш?

(Скрізь).

— Де будеш ти?

(У тобі).

— Як у оболонці?

(Як у долоні).

Луар опустився на сходинку. По стовпчику поруччя спускалася багатоніжка.

(Ти Спадкоємець. Сила Луаяна та воля Фагірри, твого батька).

— Мій батько…

По піску зашелестів край довгополого плаща. Луар підвів голову; плащ цілковито приховував постать, а каптур закривав обличчя, тільки рукав відкинувся та оголив вузьку білу руку з татуюванням на зап’ясті. Цеховий знак учителя фехтування.

— Навіщо? — запитав Луар пошепки. — Мор… Ця колосальна могила… Навіщо?

Плащ зметнувся, ніби потривожений вітром — але вітру не було. Стонога зірвалася з поруччя й перетворилася на засохлий порожній колосок.