Слава ЗСУ!

— Ти зрозумієш, — глухо сказали з-під каптура. — Ти зрозумієш. Я не вмів.

(Ти успадковуєш).

— Божевілля? — здивувався Луар.

Людина перед ним скинула каптур. Луар заціпенів, коли зустрівся з поглядом сумних сірих очей. Опущені кутики губів, налиплі на чоло біляві пасма. Батько.

— Батько… — сказав Луар пошепки.

Фагірра кволо посміхнувся. Повернувся й пішов геть, підмітаючи краєм плаща уривки павутиння. Знову звук дверей, що зачиняються, — але вже незмога бігти слідом.

(Впусти).

— А…

(Ти породжений бути Брамником).

— А ти…

(Не я. Ти).

— Зміна, так? Світ навиворіт? Інший світ, так?

(Ти сам вирішиш).

— А що буде з…

Смішок.

Він спіймав рукою Амулет; стиснутий у мокрій долоні, іржавий медальйон запульсував — чи то застерігаючи, чи, навпаки, підбурюючи. Він впустив його й затулив обличчя руками; червону темряву прорізували білі спалахи: «З неба здерли шкіру… і вода загустіє, як чорна кров… петля туману на мертвій шиї… дивися, ліси простягають коріння до рваної діри, де було сонце…»

— Так буде?

(Ідуть зміни).

— Зміни — так?

(Зміни. Впусти).

— Але…

…Страшно й солодко. Як тоді, коли мишка… Він боявся, що вона вислизне. Він довго прив’язував її до ніжки стільця, і завмирало серце: він вершить. Хтось цілком перебуває в його владі… Цілком. І, можливо, після насолоди владою уже й не варто братися за щипці — але він жадав відчувати ще й це. Страшно й солодко…

І очі матері. І той її голос…

Це — було.

(Ти зрозумієш і поцінуєш. Ти для цього народжений. Призначення).

…Важкий канделябр, що розбиває обличчя. Усім приносиш нещастя…

— Я для цього створений… виродком?

Смішок.

(У жерлі вулкана гаряче).

Луар здригнувся. Заплющив очі:

— Гаряче…

…Його шкіра стала застиглою кіркою магми, нестерпна спека, вибух — і червона лавина, що хтиво припала до покірливого тіла гори, яка ледь здригається…

Зовсім не схоже на ті ночі з Танталь. Там він боявся скривдити чи поранити… А лава не може не палити. Лаві смачно спопеляти.

Стікає сходами пісок.

(Там, на схилі… мурашник. Пам’ятаєш?).

— Ні, — чесно зізнався Луар.

(Три сотні життів… Пам’ятаєш?).

— Ні.

Розпечений язик, що вилизує земну плоть. Нестерпно прекрасно, як вгамування спраги, ні — як найвища мить кохання…

Віддалені кроки. Шелест плаща. Пильний погляд.

Іржава пластинка Амулета гойднулася на ланцюжку; він накрив її долонею, як того давнього метелика:

— Я розумію, про що ти. Розумію.

* * *

Він говорив повільно й начебто над силу; кожної наступної фрази доводилося чекати хвилину, і Солль встигав зробити нове коло по кімнаті, а Торія — глибоко, переривчасто зітхнути. Я стояла за спинкою її крісла й бачила смужку паперово-білої шиї над строгим темним коміром.

Блукач говорив, і крила тонкого носа хижо роздувалися, а прозорі очі вивчали то Егерта, то його дружину; на мене він не дивився, і я тихо раділа. Хвала Небу, що не вигнав геть. Хвала Небу, що не помічає.

Він говорив щось про Двері, про Те, Що Прийшло Ззовні, про кінець світу, який насувається; щось таке пророкували, здається, воїни Лаша — «закінчення часів». Слова Блукача звучали, як страшна казка для неслухняних дітей. Трохи моторошно, та не віриться…

Луар.

Він теж розповідав казку — а мене тоді, пригадую, більше хвилювало питання про статеву приналежність цього прийдешнього супостата — «вона», Сила, чи «він», Той, Що Прийшов Ззовні?

Губи мої розповзалися в нервову, гумову посмішку. Хоч руками стягай — лізуть до вух, радісно усміхнені губи, і це тоді, коли від слів Блукача повзе по шкірі крижаний, могильний холод… І Луар. Про Луара. Про нього…

…Потім заговорила Торія. Здається, вона плакала; здається, вона покладала на себе якусь всесвітню провину, провину й за Луара, й за прийдешній кінець світу — теж…

Блукач обірвав її відразу й жорстко. Піди на кухню, сказав він, і застроми руку у вогонь… І насолодися самокатуванням, а тоді повертайся…

Він бачив мою посмішку. Він таки її помітив, хоч я прикривалася та відверталась. Від марних зусиль приборкати власне обличчя в мене боліли губи; я посміхалася, як лялька чи мрець.

Торія замовкла. Егерт спробував щось запитати — і затнувся. Рука його несвідомо терла обличчя, дряпала щоку від вилиці до підборіддя.

— Мені має бути байдуже, — повільно зізнався Блукач, і прозорі очі його ледь прикрилися шкірястими повіками. — Вирішуєте ви… Чи вартий цей світ… таких зусиль? Може, Луарові… краще залишитися тим, ким він є? Брамником?