Слава ЗСУ!

Світле Небо, таж іще Муха!!! Лежить під своєю стіною та осяйно посміхається… А хай вам всячина! Хай вам грець обом.

Луар поворухнувся й підвів опухлі повіки. Небо, в цього хлопця були ясні сірі очі — тепер вони дивилися сліпо, каламутно, стражденно. Від цього погляду я трохи охолола — як не дивно, тільки зараз мені спало на думку замислитися: а що ж таке сталося в родині Соллів, що після раптового дивного від’їзду батька син виявився в настільки немислимому, жалюгідному стані?!

— І що мені робити? — запитала я стомлено. Луар не відповів, очі його закотилися.

Баріан не спав — мучився від зубного болю. У теплій хустці, намотаній навколо обличчя, він зовсім не схожий був на героя-коханця — швидше на змучену сільську молодицю.

— У-ум… — простогнав бідолаха, хапаючи за комір мого супутника, якого точніше було б назвати ношею. — Нал-лизався, негідник, от би…

Очі його полізли з орбіт, тому що п’яниця в мене на руках виявився в півтора рази вищим і важчим за звичного Муху.

Я не мала сили бодай щось йому розтлумачувати. Змокла до нитки, викачана в болоті, з язиком, намозоленим безперервними прокльонами. Муха лежав за десять кроків позаду — не в змозі тягти обох одночасно, я волокла їх методом естафети, по черзі.

Розбуджений нашою метушнею, з’явився Флобастер. Веселого Муху було завантажено до візка — відсипатися; і Баріан, і Флобастер стурбовано хитали головами, розглядаючи землисте обличчя юного Солля. Після діловитого обміну досвідом — а обоє мали чималий досвід невдалої пиятики — Флобастер потяг майже мертвого Луара на заднє подвір’я, «щоб усе зайве геть». Баріан, постогнуючи та тримаючись за щоку, повідомив мені, що до ранку однаково нічого не вдієш — приведемо хлопця до тями, а там нехай сам вирішує, що матінці казатиме…

Я промовчала. Щодо матінки й особливо батечка непутящого Луара в мене сиділа в голові здоровенна скалка.

Після бузувірської Флобастерової операції Луар трохи ожив, хоча на ногах не тримався все одно; його вклали на Баріанове ліжко, бо той однаково не спав і збирався завтра йти до цирульника — рвати зуба…

Я провела ніч без сну й на самоті — Гезина, що ділила зі мною візок, так і не повернулася після вечері з новим другом.

* * *

Важчим за все здавалося те, що вона не могла пригадати. Захищаючись від божевілля, розум її зробив усе можливе, щоб знищити пам’ять про ті дні — інакше вона не могла б жити, не могла б дати життя проклятому синові…

Сидячи перед запаленою свічкою, вона з ранку до вечора змотувала нескінченні вовняні нитки в клубки, що дивом збереглися на дні старої скрині. Вона змотувала їх із клубка на клубок, як божевільна павучиха; вона дивилася в полум’я свічки й намагалася пригадати.

Найкраще запам’ятався жар. Дивне відчуття очужілості: це не вона, страшне відбувається не з нею, вона лише спостерігач… Вона, здається, так і не змогла повірити до кінця у весь цей жах — навіть коли палили тіло розпеченими щипцями, коли…

Провал у пам’яті. Рятівний провал.

Запитували її про що-небудь? Швидше за все, ні. Ні про що не запитували, просто чекали зізнання… Зізнання в якійсь немислимій провині, і вона щоразу зізнавалася — але кати не вгамовувались, начебто бажали чогось іще. Провал у пам’яті…

Клубок випав із онімілих пальців і м’яко, безгучно побіг по килиму.

* * *

Муха проспав до полудня, і через те не було кому витріщатися на Луара та запитувати, клацаючи язиком, а що таке трапилося й звідки тут маленький Солль?

Флобастер тримався блискуче — збоку можна було подумати, що наша трупа раз у раз дає притулок п’яним нащадкам шляхетних родів. Баріан помчав до цирульника, Фантіну було нецікаво, а Гезині я зрозуміло пояснила, що, коли вона посміє поставити бодай одне запитання, я власноруч повидираю всі її біляві патли до волосинки. Вона набурмосилася — але, зрештою, після романтичного побачення їй було не до сварок.

Луар сидів у візку Флобастера — блідий до синяви, схудлий, схожий на хвору дворнягу; Флобастер мало не силоміць влив у нього півсклянки вина. Від будь-якої їжі юний Солль, звісно, відмовився; Флобастер з розумінням кивав і обгортав його пледом — але Флобастер не дурень. Він, як і я, чудово розумів, що хлопець мучиться не самим тільки похміллям.

Нарешті довелося таки запитати: а що, добродії Соллі не хвилюватимуться? Не кинуться розшукувати не знати куди зниклого сина?

Реакція Луара на це безневинне, мимохідь кинуте запитання підтвердила найгірші побоювання. Хлопця перекосило, як від болю; він відвернувся до стіни й пробурмотів щось зовсім невиразне.

Ми з Флобастером перезирнулися. Він відразу спохопився — адже за кілька годин спектакль — і поквапився давати розпорядження. Ми з Луаром залишилися самі.