Слава ЗСУ!

Притихла героїня старанно відіграла виставу, допомогла мені зібрати костюми — і вже ввечері, ховаючи очі, з’явилася до Флобастера з найнижчим проханням: тільки на ніч… Востаннє…

Флобастер зачекав, скільки треба — о, майстер паузи, мучитель глядацьких душ! — і таки дозволив.

До ранку наш із Гезиною візок перейшов виключно в моє користування — тому сталося так, що пізньої ночі ми виявились наодинці з Луаром Соллем. Полотняний вхід було старанно зашнуровано від крижаного вітру зими, що підступала; на скриньці з-під гриму обпливала свічка.

Протягом усієї першої половини нашої розмови, довгої та марної, похмурий Луар намагався вивідати, наскільки він устиг принизитися напередодні. Чарівно посміхаючись, я намагалася відвернути його від цього самовбивчого розслідування — куди там! Із тупим заповзяттям ката для самого себе він повертався до болісного запитання, аж поки зрештою з нервовим смішком поцікавився: що, може, він і сльозу пустив?!

Від такого його припущення я спершу сторопіла, а по тому й обурилася: сльози? Пан Луар, видно, досі ще не отямився, інакше звідки б узятися такому дивному запитанню? Не було ніяких сліз, та й не могло бути…

Він насторожено намагався зрозуміти, брешу я чи ні; нарешті повірив, стомлено зітхнув і розслабився.

Сіро-блакитні очі його здавалися темними в тьмяному світлі єдиного язичка полум’я. Зовсім хворі очі — сухі. Змарніле обличчя не те щоб змужніло — підтяглося, чи що, зосередилось, напружилося, ніби йому було конче потрібно відповісти важливому співрозмовникові — та ось тільки запитання забулося… Руки з обгризеними нігтями лежали на колінах; на тильному боці правої долоні червоніло припухле півколо — слід істерично стиснутих зубів. Він ще не встиг спіймати мій погляд, як відразу інтуїтивно забрав руку.

Він вислухав мене уважно. Помовчав, дивлячись у полум’я свічки. Облизнув сухі губи:

— Так… Я… думав. Але… чи смію я?

Я обурилася вже по-справжньому. Що значить — смію?! Це рідний батько, ви ж із ним і словом не перемовилися, нічого не з’ясували, і якщо пані Солль, можливо, не зовсім здорова — тим більше важливо зустрітися з паном Егертом і…

Посеред моєї палкої тиради він опустив голову. Стомлено похитав шапкою поплутаного волосся. Пані Торія… Він чомусь упевнений, що вона здорова. Тут не можна говорити про… душевний розлад… Звичайно, у це легше повірити, але…

Він знову похитав важкою головою. Зовні рвонув вітер, і полум’я свічки заколивалося.

— Я навіть не знаю, де він, — безпорадно промовив Луар.

Мені схотілося закотити очі, але я стрималася. Звичайно, пан Егерт у Каваррені, в родовому гнізді — де ж іще?!

Він прояснів. Кутики губів ледь помітно піднялися — в теперішньому його стані це мало б означати вдячну посмішку:

— Виходить, ви вважаєте…

Дивовижний хлопчик. Виплакався на моїх грудях (тс-с! Сліз, взагалі, ніяких не було!) і все-таки й далі величає мене на «ви».

Я енергійно закивала. Луар мусить вирушити в Каваррен і поговорити з батьком відверто. Й чим скоріше, тим легше буде обом.

Луар вагався. Йому, виявляється, вся справа уявилася так, що своїм раптовим диким від’їздом батько відрізав саму думку про можливу зустріч — у всякому разі, доти, поки сам він, Егерт, не благоволить повернутися та пояснити що до чого. Намагаючись зрушити з місця Луарові поняття про дозволене й недозволене, я спітніла, як ломова коняка.

Справу довершила намальована мною картина — ось пан Егерт сидить у родовому замку (або що там у нього в Каваррені), упустив голову на руки, тяжко страждає, бажає побачити сина, але не зважується першим зробити крок назустріч, боїться образи й нерозуміння, мучиться самотністю та несміливо сподівається — от-от зариплять двері й на порозі стане…

Луарові щоки вкрилися рум’янцем — уперше за всі ці дні. Він ожив на очах, слідом за мною повірив кожному моєму слову, подумки пережив зустріч із батьком і повернення в родину — і, спостерігаючи за його метаморфозою, я з якимось смутком подумала, що, можливо, зараз спокутувала бодай частку своєї незрозумілої провини… А можливо, й збільшила її — хтозна чим обернеться для хлопчика ця раптова надія…

Хлопчик же не мав ні часу, ні сили на такі складні міркування. Враз заспокоївся, посвітлішав, і від цього нового, впевненого Луара струмувала така вдячність, що я з деяким подивом побачила його руку на своєму коліні:

— Танталь… Ви… Ти… Просто… Життя. Ти повертаєш життя… Ти… просто прекрасна. Ти прекрасна. Ви прекрасні.

І, дивлячись у його сяючі очі, я зрозуміла, що він не покривив душею ані на волосинку. Цієї секунди перед ним сиділо божество — стомлене божество зі слідами недбало стертого гриму на запалих щоках.