Слава ЗСУ!

— Фагірра. Фар Фагірра.

Мені здалося, що мої вуха підло брешуть. Дідкові, очевидно, здалося те саме:

— Е… — промимрив він злякано. — Як?!

— Фагірра, — безсторонньо повторив Луар. — Служитель ордену Лаша. Ви знаєте.

Дідок сахнувся назад; я звіддаля бачила, як тремтять його руки:

— Він… той?

Луар витяг із гаманця нову монету. Дідок відступив ще далі:

— Знацця… Той самий… Фагірра?

Ім’я далося йому з натугою — як грізний, заборонений до проголошення проклін.

— Так, сказав Луар уже роздратовано. Де він похований?

— За огорожею, — відгукнувся дідок глухо. І додав щось — я не розчула.

Луар дзвякнув гаманцем:

— Покажи.

Кілька секунд дідок вагався; потім зіщулився, взяв простягнену монетку й боком, ніби павук, побрів геть від огорожі.

Луар пішов за ним.

* * *

Бурмочучи та озираючись, сторож брів попереду. Заціпеніння, що володіло Луаром кілька останніх днів, потроху змінилося невиразним занепокоєнням — а може, очікуванням; він не розбирався в своїх почуттях і не давав їм назв, а просто йшов слідом за сторожем, слухаючи, як із кожним кроком ухкає болем важка голова.

Сторож боявся — а може, робив вигляд, що боїться; не доходячи до горбка, що ледь виступав над землею, він трохи присів на своїх коротких старечих ногах:

— Там… За огорожею його… закопали, і каменем привалили… Як годиться… Тільки ж, коли облога була, тут порозгрібали… Камінь відкотили… До катапульти, чи що…

Луар кивнув. Над місцем упокоєння його батька колихалася бура, ледь присипана снігом трава.

Сторож пішов. Луар рушив поміж зігнутих голих стовбурів до самотньої, занедбаної могили.

Голі дерева — вічна похоронна процесія — здригалися під поривами вітру та сплескували безпорадними гілками. Маленький горбочок зустрів Луара сухим шелестінням мертвої трави. У траві лежав скорчений дубовий листок — ніби пригорща; в пригорщі пересипався під вітром дрібний колючий сніг.

Луар у знемозі опустив плечі. Ось… Варто було б покласти на могилу подарунок — хліб чи хоч квітку… Тільки ж я нічого не приніс. Я не знаю, чого тобі треба. Чого тобі треба від мене… Я прийшов, бачиш?!

Нічого не відбулося. Ніхто не встав із могили; у сухій пригорщі дубового листка так само шелестів сніг, і так само хиталося голе віття над схиленою Луаровою головою.

Він подумав, що треба стати на коліна — так мусить поводитися син, який уперше в житті прийшов на занедбану батькову могилу…

І тоді йому стало зле.

Начебто холодний вітер цвинтаря ввірвався раптом усередину його, Луарових, грудей — шалено застукотіло серце й оніміло обличчя. Він злякався, схопився за горло; він похитнувся й ледве встояв на ногах — а перед очима звідкілясь взялися кольорові прапори, величезна строката площа далеко внизу, край сірої тканини, що ковзає по стертих щаблях, димний ґнотик згаслої свічки, потім божевільні очі матері, яка проклинає, потім зеленаве татуювання на зап’ясті вузької чоловічої руки, потім бійцівський вепр із чимось схожим на глузливу посмішку на рилі, здохла змія на дні пересохлого струмка, залізне пруття, схоже на зсуканих у мотузку здохлих змій, синє небо, кольорові прапори…

Він хапав ротом повітря. Коліна його підігнулися.

У пригорщі дубового листка лежала золота пластинка з вибагливо прорізаним отвором; яскраво поблискував сплутаним клубком ланцюжок. Медальйон, знайомий з дитинства.

Ніби підкоряючись наказу, Луар простяг тремтячу руку.

Рука його зустріла сніг. Порожній сніг; складний візерунок мерехтливої снігової крупи.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Першою моєю доброю думкою було усвідомлення, що Егерт Солль живий.

Інші думки виявилися поплутаними, як ковтуни, розгубленими та хворими — Фагірра, Солль… Луар, Фагірра… Уривки чиїхось розповідей, сірий каптур, біле обличчя Егерта, гордовита жінка немислимої краси…

Луар провів біля занедбаної могили понад годину; втім, я загубила лік часу. Я тремтіла в своїй криївці під міською стіною, не зважуючись ні підкрастися ближче, ні піти геть. Хтозна, про що думав Луар; я ж думала про розгадку моєї перед ним провини.

Невідома провина стала тепер очевидною. Коли я вдягла Луара в плащ із каптуром — традиційний одяг служителів Лаша, мимоволі спровокувала те, що його впізнали. Егерт Солль побачив у синові ненависного Фагірру, й марно я повторювала собі, що рано чи пізно це сталося б і без мене. Така таємниця — ніби жар за пазухою — але провина тепер на мені, як себе не вмовляй, як не крути, страшне збулося, а я, виходить, стояла за спиною в лихої долі та подавала їй інструменти…

Луар повернувся в місто, але так і не помітив мене — хоч я не дуже й ховалася, просто йшла за ним, ніби прив’язана…