Слава ЗСУ!

— Так, — сказав він, коли я замовкла. — А мені здається, що так мало часу минуло… звідтоді, як я пояснив Луарові, в чому взагалі різниця між чоловіком і жінкою.

Він посміхнувся й довго, вимогливо дивився мені в очі — поки не дочекався, щоб я посміхнулася теж.

— Ти… гарна дівчинка, Танталь. Як шкода… Що все це… Так обернулося. Як шкода…

Десь унизу ляснули двері й почулися голоси. Я мимоволі здригнулася; до кімнати неголосно постукав слуга:

— Пане Егерт… Гінці… Знову добродії стражники, послання…

Посмішка згасла на Егертовому обличчі, і весь він відразу постарівся та згорбився. Відвернувся до темного вікна.

— Пане Егерт, — сказала я так переконливо, як тільки могла, — їдьмо туди, пане Егерт… Їдьмо, самій мені страшно повертатися…

Цей убивчий аргумент спав мені на думку щойно — я зраділа і з притиском повторила:

— Так, страшно… Там же розбійники на дорогах… Пане Егерт…

Слуга простромив у щілину прочинених дверей голову та руку зі свічкою:

— То що, пане? Просити?

Егерт повільно повернувся до мене:

— Танталь… Почекай поки… Вийди.

Коли слуга вів мене звідти, я чула нервові, напружені голоси гінців, які очікували в передпокої. Далі почулися кроки на сходах і бряжчання шпор; потім я опинилася в маленькій кімнаті для гостей, і слуга з поклоном подав мені вечерю.

* * *

Над входом до пекарні красувався глиняний коровай із величезним дерев’яним ножем, який стирчав із його надр. Луар дочекався, поки чергові відвідувачі вийдуть із крамниці, а тоді ввійшов сам.

За прилавком стояв хлопчик років дванадцяти; коли він вгледів Луара, то посміхнувся за звичкою, але водночас і щиро:

— Чого бажає пан? Булки, бублики, гарячий хліб…

Луар забарився з відповіддю, вирішуючи, чи не варто купити булку та забратися геть — однак те натхнення, що спонукало його гукнути божевільного старого під мостом, уже ствердилося в своїй владі.

— Я хочу бачити пана Трактана, — сказав Луар хлопчикові. Той зніяковів, оглянув Луара, знизав плечима:

— Тут є тільки пан Актан… Може, ви переплутали ім’я?

— Так, — сказав Луар по нетривалій паузі. — Переплутав.

Хлопчисько пробурмотів вибачення й пірнув у надра крамниці, де містилася пекарня.

— Дідусю! — приглушено долинуло до Луара. — Діду! Там… це тебе… Та не знаю я, хто…

До крамниці ввійшла прискіплива покупачка, очевидно, з постійних; хлопчик заходився обслуговувати її — а за хвилину в отворі дверей постав здоровенний, червоновидий, пухкий, ніби хмара, пекар у білому від борошна фартусі:

— Е… Малий, хто?

Хлопчик кивнув на Луара. Пекар здивовано втупився в обличчя незнайомого юнака:

— Е-е… Перепрошую, парубче… Тісто підійшло, тісто не чекатиме… Чим, власне…

Натхнення м’яко штовхнуло Луара в потилицю:

— Доброго дня, служителю Трактан, — сказав він пошепки й мало не цілу хвилину дивився потім, як гаряча фарба сходить із обличчя пекаря, як це обличчя робиться білим, наче Цукор.

Постійна покупачка пішла з повним кошиком, і хлопчик теж витріщився на діда з подивом і занепокоєнням. Луар чекав; нарешті пекар схопив повітря ротом, ніби спіймана рибина:

— Я…

— Я вам не ворог, — холодно запевнив Луар. — Однак хочу поговорити.

Пекар нервово витер руки об фартух. Потім знову витер, немов бажаючи змити з них щось ганебне й бридке. Спохопився, оглянув крамницю, щось невиразно пробурмотів хлопчиськові й кивнув Луару:

— Так… Е-е… Ходімо…

Вузький темний коридор наповнений був густим апетитним запахом хліба. Над краєм великого цебра підіймалося, мов подушка, біле тісто. Пекар зупинився, не знаючи, очевидно, куди ж іти далі. Знову витер руки об фартух:

— Звідки ви…

— Не має значення, — обірвав його Луар. — Хоча… Подивіться на мене уважніше.

Пекар нервово примружився, наблизив сльозаві очі до самого Луарового обличчя. У коридорі стояли сутінки, тому знову майже хвилина минула, перш ніж пекар здригнувся й відсахнувся. На чолі його намистинками виступив піт; Луар відчував щось подібне до розчарування: виявляється, весь цей час він потай сподівався, що колишній служитель Трактан не впізнає його.

— Ви… хто? — через силу вичавив Трактан.

— Я його син, — повідомив Луар байдуже. — У мене до вас кілька запитань.

Пекар згорбився. Фартух у його руках давно вже перетворився на сіру брудну грудку, яка нервово переходила з долоні в долоню:

— Я… Думав… Що ніколи більше… Я літня людина, у мене родина… У мене діти, онуки… Я давно змінив ім’я… Я думав, що все скінчено… У чому ж моя провина…

— Я вас не звинувачую.