Слава ЗСУ!

Перший — очевидно, старший — обурено штовхнув спущений з воза мішок:

— Це що, шмаркачу? Мені на горбі тягти, паскуднику?

Я бачила, як розгубився Міхар. Він, єдиний син у родині, не звик, схоже, до таких звертань; тим часом розбійники оточили віз, переворушили солому, і чиясь брудна холодна рука схопила мене за ногу. Я сіпнулася.

Старший зареготав:

— О… День у засідці стирчали, то хоча б пожива… Он яка курочка, ай-яй-яй…

Я обімліла, стискуючись у грудку.

— Значить, так, — розпорядився старший, звертаючись до Міхара, — виторг — сюди… Випрягай шкапу, мішки складай собі на хребет, нам тягати негоже… Забирай і шкандибай звідси, молокососе, а дівчисько — наше…

Міхар повільно підвівся. Зіскочив з воза; обличчя його стало застиглою маскою, і на мить мені здалося, що він не віддасть мене.

— Як — мішки? — запитав Міхар тремтячим голосом. — Вам один мішок належить, а кінь — мій… Що я без коня, га? Робота ж…

— Чхати нам на твою роботу, — посміхнувся старший, забавляючись розгубленістю хлопця. Дякуй, що цілим відпускаємо… А ти, — він кивнув мені, — вилазь…

Я жалісно посміхнулась, розв’язала свій вузлик:

— Хлопці… Таж у мене нічого нема…

— Усе в тебе є, — вкрадливо заспокоїв один із хлопців, чиє кругле обличчя здавалася ще круглішим через бороду, що стирчала навсібіч. — Усе при тобі, голубко…

Його товариші переморгнулися, потішено загоготіли.

— Один мішок! — голос обуреного Міхара зірвався на писк. — Один, і більше не дам!

Позаду чиїсь руки схопили мене під пахви, сильно смикнули, витягли з воза; я впустила вузлик, щосили закрутила головою, намагаючись знайти в обличчях людей, які мене оточували, хоча б іскорку, хоч проблиск жалю.

Міхар стрибнув на старшого, розмахуючи кулаками; несправедливість так вразила його, що забув, здавалося, про страх — він лаявся та грозився так, начебто ці п’ятеро їхали на возі, а він, хоробрий Міхар, зупинив їх серед лісу, щоб грабувати…

— Ходім-но, — мене волокли геть. Сили, щоб опиратися, не було; паралізована жахом, я покірливо переставляла ноги, поки за моєю спиною лайка Міхара не переросла в розпачливий лемент, а лемент не обірвався тонким: ні-і!

Я обернулася.

Міхара не було видно за рожевим галуззям якогось квітучого дерева. Міхара не було видно, тільки ноги його молотили повітря невисоко над землею — помолотили, посмикалися й зависли без руху.

У очах моїх запала ніч.

Шляху лісом майже не пам’ятаю — долала його в якомусь напівзабутті. Розбійники зупинилися біля джерела, довго й ретельно бризкали на мене водою, давали напитися; потім кругловидий, дивно граючи бровами, підморгнув по черзі всім своїм супутникам і красномовно взявся за пряжку свого паска.

— На сук захотів? — зупинив його старший. — Сові покажемо, як є… Сова скаже «ні» — тоді користуйся без страху… Сова скаже «так» — теж нічого, потім отримаєш, не убуде ж від неї…

— Після Сови не убуде?! — обурився кругловидий. — Та він її в корж сплющить, вони ж мруть після Сови!

Живіт у мене зсудомило.

Старший примружився до кругловидого:

— Тобі що, Сова не до вподоби? Дівок відбиває, га?

Всі четверо його товаришів відвели очі й голосно засопли.

— А Сова б і не дізнався… — буркнув упертий кругловидий. Наче так і було!

— Усе розповім Сові, — сказала я, розмазуючи по обличчі брудну воду. Усе розповім і про тебе, — я тицьнула пальцем у кругловидого, — і про тебе, — і я навмання кивнула на сухорлявого молодого хлопця з косинкою на шиї.

— А про мене — що? — справедливо роздратувався хлопець. — Я — що?

— Поговори, — процідив мені старший, звужуючи очі. — Поговори, то до сосни прив’яжемо, вовки спасибі скажуть… Ніхто не дізнається, чи була дівка…

— Дізнається, — відрізала я з нахабством, яке могло зродитися лише від розпачу. — П’ять язиків — не один язик… Хтось бовкне — з інших голови полетять…

Старший вищирився і з розмаху зацідив мені п’ятірнею по обличчю. Я зігнулася й захлипала, але при цьому встигла помітити, як п’ятеро обмінялися злими, напруженими поглядами.

До дерева не прив’язували, а примотали за руки до кінського хвоста — і стара шкапа з непосильною ношею на спині та я в очікуванні найгіршого багато разів прокляли довгу, тяжку подорож весняним лісом, повним пташиного щебету.

Вже смеркло, коли ми вийшли до схованого в заростях поселення — тимчасового розбійницького табору. До лігвища, одним словом.

* * *

Егерт Солль прокинувся серед ночі тому, що на щоці його лежав шрам.

Він підхопився в холодному поту, вчепився руками в обличчя — шраму не бути, він зник ще тоді, двадцять років тому, коли закляття боягузтва було знято…