Слава ЗСУ!

Ті хлопчиська давно вмерли. Від старості. І змінилися незліченні покоління бабок.

Він посміхнувся. Вперше за довгий час він з’явиться, не чекаючи дня Превеликої Радості. Порушить традицію…

Той, що прийшов ззовні, любить традиції. Приходить, начебто дотримуючись певного ритуалу, й так само мнеться біля Дверей, очікуючи запрошення. Той, що прийшов ззовні…

«І запанує, і… плачте всі, що живуть… І Брамник стане їй слугою і намісником»…

Він поморщився. Забагато мотлоху нагромадилося в пам’яті протягом останніх ста років.

«…А якщо один вовк захоче покликати іншого? Як він його називає?»

Він дивився на своє відображення, темне відображення в повільному струмені. Йому хотілося, щоб його покликали.

Тоді він нахилився над водою, наліг на поруччя ліктями.

— Руале, — пошепки сказали його губи.

Відображення мовчало, вражене звуком власного імені.

— Я розумію… — він знову криво посміхнувся. — Але ти-бо… Навіщо?

Порив вітру затяг воду брижами. Йому здалося, що так уже було одного разу.

Тої ж миті на спину йому ліг чужий погляд, чіпкий і грузький, як смола. Ще не озираючись, він знав уже, що там, позаду, тільки порожній шлях та виструнчені курні стовпи; він знав це і все-таки озирнувся.

Чужий погляд не зник.

Він знову криво посміхнувся й подумав, що й це вже було. Давно-давно…

Тоді він був Брамником. Хто він тепер, чим він так цікавий Тому, хто дивиться, бажаючи ввійти?

«Руале», — прошелестіло по краєчку його свідомості. Відлуння, дотик, луна давнього поклику…

Він чекав і цього — і все-таки здригнувся, миттєво відчув давно забуте — мороз по шкірі.

Усе повторюється.

* * *

У моїх грудях стириміла груба голка. Часом я завмирала, забувалася, тупо дивлячись у дорогу, що повзла назустріч, і тоді голка завдавала тільки тупого тягучого болю. Однак варто було допустити необережний рух душі, зайвий спогад — і потривожена голка знову простромляла мене наскрізь; я усвідомлювала втрату десятки разів поспіль, і біль не притуплявся.

Луар мовчав. Назустріч повзла сіра стрічка дороги…

І тупотіла муруга конячка, звична до свого неквапного шляху, до запаху диму та бляшаного грому, до цікавої юрби, до нескінченної зміни декорацій, доріг, палаців, базарів…

Я здригалася, приходячи до тями. Два моїх життя переплелися, поплуталися, як змії в шлюбній грі. Я забувала, хто за моєю спиною — спокійний іронічний Флобастер, чи той, інший, через кого все обірвалося…

Усе обірвалося. Флобастер намагався мене втримати, — можливо, він передчував свій жахливий кінець. Якби я була там, його б не вбили. У всякому разі, спочатку вбили б мене…

Ким він мені був? Ким же він все-таки був?

Над дорогою стояла хмара, схожа на безвладну, мертво повислу руку. З небесної долоні вислизнув і тепер метався попід небом чорний птах.

Що, коли він умер і не пробачив?!

У безлюдному гайку нас догнав незнайомий вершник. Похмурий старигань, зарослий від вуха до вуха твердою, ніби щітка, рідкою борідкою, вимогливо змахнув рукою — я злякалася, але якось кволо, ненатурально. Луар натягнув поводи й спустив мене на землю. Стоячи на ватяних ногах, я дивилася, як він балакає про щось із жилавим старим, як той уривчасто кланяється, розвертає коня та віддаляється…

— Хто це? — запитала я за півгодини їзди.

Луар поморщився, озвався знехотя:

— Це людина Сови… Старий шахрай таки дістав зі своєї схованки те, що мені потрібно… Я призначив зустріч.

Його слова доходили до мене повільно, як повільно досягають берега кола від кинутого в болото каменя.

— Зупини коня, — попросила я пошепки.

У такому проханні не було нічого незвичайного — але голос мій недобре затремтів. Луар притримав коня й уважно на мене глянув; я виплуталась із його рук, незграбно зіслизнула на шлях.

Якийсь час ми дивилися одне на одного — він згори, я знизу, він запитливо, я — затято й злісно:

— То ти, виходить, призначив зустріч? Сові?

Він кивнув, досі не розуміючи. Я з шумом втягла в себе повітря:

— Він убивця. Убивця й кат. А ти…

Мені хотілося вихлюпнути на нього багато чого; від надміру слів і почуттів я затнулась і вмовкла, тільки роззявляючи рота, ніби викинута на берег рибина. Луар стомлено зітхнув, зіскочив з сідла і став поруч:

— Ну-бо, перестань… Заспокойся… Хочеш, давай пройдемо пішки.

— Що ти там робив? — заволала я, коли нарешті опанувала себе. — Що ти робив у розбійницькому лігвищі, ти що — сам розбійник? Вони… ти бачив… Ти…

Я знову замовкла, цього разу через спазм, який здавив горло, через сльози, що навернулися на очі. Луар знизав плечима: