Слава ЗСУ!

– Пробач. Це мій вибір. Пеліон став частиною мого життя, тому я не буду стояти осторонь і дивитися, як руйнується місто моїх снів. Тим паче, Зак сказав, що спалах може бути для нас цілком безпечним.

– Зак може помилятися. Максіон озвіріє, коли дізнається про це.

– Ми скажемо йому в останню мить. Тоді він точно нічого вже не вдіє. Йому доведеться змиритися. Зрештою, як і всім нам. – промовив Зенон Рейнол, незворушно дивлячись на Джеліоса.

– Гаразд. – погодилася Ніка. – Ми повинні тримати це в таємниці аж до самісінького спалаху.

– Ні, я все йому розповім. Максіон завадить цьому божевіллю. – розпачливо вигукнув Джеліос, не тямлячись від люті.

– Ти не посмієш! Загине стільки безневинних людей. І все через твою нерозважливість. – вона не помітила, як перейшла на крик. Чому Джеліос так поводиться? Невже він не розуміє, що тепер саме від її дій залежить доля Пеліону та його жителів? Ніка відчула роздратування і відвернулася, щоб не бачити його мученицького обличчя. Але якоюсь частинкою душі вона сподівалася, що Джел зможе змиритися з її рішенням.

Максіон чекав їх на площі.

– Де дівчата? – поцікавився Зенон, помітивши відсутність Данаї, Кори та Латеї.

– Вони зголодніли та подалися до кав’ярні. Між іншим, вас не було дві години.

Ніка побачила велику споруду з кам’яними літерами «Корпорація Матерія». У її думках з’явилося обличчя дивака Тідея Спаркса. Поруч на заквітчаній веранді були хаотично розміщені круглі столики, за одним з яких Ніка угледіла Данаю та Кору. Поки хлопці розмовляли, вона підійшла до подруг.

– Нарешті, ми вже втомилися чекати! Хоча тут досить непоганий десерт. – вдоволено пробелькотіла Даная, накладаючи до рота банановий пиріг та запиваючи холодним чає з льодом.

– Де Латея?

– Вона вже цілу вічність сидить у тій вбиральні. – перебільшила Кора, нахмуривши брови. – Піду її покличу.

– Не турбуйтеся, я швиденько все владнаю. – кинула через плече Ніка, заходячи у вузький коридор. Стіни були прикрашені різноманітними квітами та кованими світильниками. Її кроки відлунювалися від мармурової підлоги. З-за дверей вбиральні доносився якийсь дивний шум. Ніка прислухалася до уривків чиєїсь розмови.

– Вам не вдасться цього зробити… воно буде знищене назавжди… нас ніхто не зупинить. – люто шипів грубий голос.

Потім щось голосно тріснуло, звук розбитого дзеркала долинув до її вух. Двері раптово відчинилися, з них вибігла схвильована Латея та збила з ніг заціпенілу Ніку.

Вона перелякано зойкнула, коли Латея блискавично підтягла її вгору та вхопила за руку.

– Біжімо.

Ніка й гадки не мала, від кого вони тікали. Проминувши два коридори, Латея вбігла до якогось тісного приміщення, що було схожим на старий склад і зачинила за собою двері. Ніка міцно притиснулася до стіни, прислухаючись до важких кроків у коридорі.

– Що відбувається? – нажахано прохрипіла вона перед тим як Латея затулила їй долонею рота.

Ще якийсь час вони просиділи у повній тиші. Нарешті, коли кроки майже стихли, Латея забрала руку.

– Ніко, вони напали на мене у вбиральні. Я не знаю хто ті типи, але вони дуже небезпечні. Мені заледве вдалося втекти. Ми повинні перечекати тут. Вони можуть повернутися.