Слава ЗСУ!

Перед випискою медична комісія звільнила мене від військової служби. Що й казати, ніби довбнею по голові. Війна не рідна мати, але отак, через комісію, стань осторонь – зайвий!

Сивенький, у круглих окулярах, голова комісії виглядав інтелігентним і поміркованим. Я з ним так і говорив – спокійно й розсудливо. Мовляв, який з мене військовий, газетяр – в атаки не бігаю, в окопах місяцями не сиджу. Поранило й зовсім випадково. Він підвів схилену над історією хвороби голову, непорозуміло глянув на мене, натомість в очах блиснула іронія. «Зовсім випадково? Виходить, ви, юначе, надто легковажні? Ай-яй! Ні в якому разі!»

Коли людина вступає з тобою у бесіду, є шанс її умовити. Може б і вдалося, але втрутився майор, представник військкомату. «Люди нам і після війни знадобляться. Це що, не ясно, товаришу капітан?» Вочевидь, набачились фронтовиків, які розгублювалися при звістці про демобілізацію. «Ви самі звідки родом? – поспитав майор. – З України. – Ну, для вас тепер удома знайдеться чимало роботи!»

Він мав рацію, але отак, в одну мить, розпрощатися з усім? Якби поспитали з чим – не втямив би й пояснити. Може, з юністю? Опалена, зболіла, згіркла, а все ж – юність! Вона лишалася там.

Закипали в мені лють на безликий привид зла, і бажання, всупереч йому, жити. Жити невситимо, радіючи, захлинаючись щастям. Щастям! не судилося воно мені, чи лише тепер наставала його пора? Такою нікчемною видавалася руйнівна заповзятливість війни на порозі безмежно-чудового життя!

Та напливали у пам’яті моїй бачені мертві села, розтрощені вулиці в містах, братські могили їхніх закатованих мешканців. Усе це – якими словами висповідати і розрадити? Коли-то воно змаліє перед отим, що попереду?..

Довго ще шукатиме щастя собі місця на землі!

У палаті нас було чоловік п\'ятнадцять. Більшість із них комісували того ж дня, коли й мене. Надвечір хтось добув пляшку спирту. Кому й не можна було – причастилися. За все минуле й будуче. Не від випитого п\'яніли – од майбутнього, яке у далич-далині чекало на нас. Співали ми й сміялися: таки щось розвиднялося попереду. І ніяково було – ще поверталися з нашої палати скількись чоловік на фронт, і хотілося полегші, що випала нам, уділити на всіх, і щоб став кругом мир. У той вечір відчували себе, співаючи, провісниками його.

Вночі я прокинувся. Біля дверей жевріла лампочка. Лежав із розплющеними очима. Незатишно в душі, незвично. Хтось схлипнув. Мабуть, уві сні. Але ось знову. Здушений віддих, стримуваний зойк. Справді плакали. Мені перехопило в горлі: ось і ще комусь важко примірятися до себе по-іншому. Хто ж то? Прислухався: через два ліжка! Чи не помилився? Таки там! Це...

Враз охолов, і дослухався спокійніше. Схлипування невдовзі перейшло в уривчасте зітхання, а згодом і зовсім стихло.

Через два ліжка праворуч мене лежав хлопчина, Дмитро, артист балету. І в мирний час був би рідкісним сусідом в палаті, а то нині, де самі фронтовики. Потрапив сюди з Іркутська, куди евакуювали наш київський театр опери і балету. Його цивільна хвороба здавалася нам, пораненим і каліченим, чимось несусвітнім. І хоч мешканці палати спершу зацікавилися ним, бо небагатьом з нас перед війною пощастило бачити балет, але згодом поставилися до нього, як і до його хвороби.

Дехто косував недоброзичливо: зніме сорочку – м\'язи он які, а витанцьовує в тилу, доки інші важать життям! Ми були з ним у цій далечині земляками, та навіть у мене не зароджувалось теплішого почуття до нього: жив поза нашими вимірами буття.