Слава ЗСУ!

Батьки хлопчика, тамуючи хвилювання, чекали висновку, а він уперше, відколи до нього почали звертатись як до лікаря-самоука, почувався щасливим, бо зміг поставити незаперечний діагноз і знав напевно, чим зарадити хворобі.

– Дитину слід повести до костоправа, хай розіб\'є наріст на п\'ятому шийному диску.

– Розіб\'є? – жахнулася мати хлопчика.

– Нічого небезпечного, – заспокоїв її. – Розім\'яти треба, масажем... Відпустить нерв, і все оце у парубка вашого минеться.

Бачив, що не дуже повірили вони у таке просте зцілення, бо до яких тільки лікарів не водили хлопця – намарне.

– Якщо не поправити йому зараз, – з роками може втратити зір, – додав. Не вигадував нічого, так справді показувалось із сплетіння нервів. З обличчя жінки зійшов переляк і він переконався, що тепер вона не сумніватиметься у його настанові.

– А вам, – уже до чоловіка, – дам травичку для печінки – муситимете пити. І мак жуватимете по столовій ложці після їжі одинадцять днів. Горілка, пиво і куріння відміняються місяців на три.

– Та, власне, на печінку я, начебто, не страждаю, – невпевнено заперечив чоловік. – Хоча, зрідка, буває, кольне в животі...

– А от осколочка одного вам так і не вийняли.

– Осколка?!

– Атож, у лівій нозі. Сидить, дрібненький, там. І краще його не чіпати. Не шкодитиме. Аби тільки не вдарити по тому місцю, а то просунеться до кістки і тоді болітиме.

Мати, яка поралась у кухні й чула ту розмову, застигла з подиву, а на обличчях приїжджих застиг розгублено-поштивий вираз.

Чудну новину про виправи сина мати розказала його дружині, але та, чи й збагнувши до пуття, незле докорила чоловікові:

– І кортить ото морочити людей?

– Так сказав же все, як є! – заступилася мати. – А ті сидять, наче з образів зняті, хіба що не хрестяться.

Він усміхнувся: ну от, у своїй же хаті, просто на очах, складається легенда. Дружині ж розповів у подробицях, як йому було з тим хлопчиком. І дивувалася вона, і теж переймалася бентежним піднесенням, немов негадана подія відкривала небачені далі й обіцяла близьке щастя.

Доки й дня, він почувався не від світу цього – то раптом з уст вихоплювався мимовільний згук, то відчужена посмішка блукала обличчям й очі невидюще дивились у далину. Перед заходом сонця опинився біля річки – од їхньої хати недалеко прошкувати.

Тут береговий травостій непомітно перемінявся на пасмуги рогози й татарзілля, що заступали від ока мілководдя, викликаючи оманливе враження, ніби ховається в цих заростях стежка, якою можна дістатися покритого лататтям плеса. Оддалік, за стрічкою ріки, на відокремленому її рукавцем самотньому острівці, височіли свічками дві тополі.

Жовтогаряче сонце сідало між них, неначе входило у ворота ночі. Цей щоденний ритуал несподівано відзвучив у його почуттях лунким смутком, мовби сам він покидав навічно землю, так і не допевнившись на ній нічого. Туск пронизав серце і мінився там брунатно-золотими відблисками, доки й не стемнів небокрай. Тиша запанувала у світі, вчитель відчував, як завмирає і його хвилювання, полегшуючи душу, але водночас у ній щось хололо, і він знав: назавжди. Зворушення торкнулося його ще раз, крізь кришталики на віях: безтілесною тінню знялась і відлинула до зір його молодість.