Слава ЗСУ!

- Отже, - промовив Назар, подивившись на мобільний телефон. – На дорогу ми витратили дві години п‘ятнадцять хвилин.

- А ще стільки ж назад, - промовила Олена. – Мені не дуже подобається така перспектива: щодня витрачати на дорогу чотири з половиною години.

Хлопець і дівчина зайшли у театр.

- Добрий день, - промовила Олена жінці, що сиділа біля дверей.

- Добрий день.

- Ми – студенти Університету історії і археології. Проводимо наукову роботу по дослідженню історичної спадщини нашого міста. Наше завдання полягає у тому, щоб дослідити історію цього театру. Ось рекомендації від нашого університету.

- На жаль, я не можу вас пустити, - промовила жінка. – Я не маю права.

- А що ж нам робити? – сумно промовила Олена. – Нам же треба оглянути театр.

- Мені треба запитати у директора театру, чи можна вас пустити, - пояснила жінка.

- Ну то запитайте.

- А його зараз немає, і взагалі, він рідко сюди приходить, - промовила жінка.

- Тобто, сьогодні немає сенсу його чекати? – запитала Олена.

- Мабуть, що так. Але ви залиште свої імена та телефони. Я запитаю в нього і сама вам подзвоню, щоб ви даремно так далеко з міста не приїздили.

- Я – Олена Карпова. Мій телефон…

- Олена Карпова? – почувся голос позаду.

Олена обернулась.

- А ось і наш директор, - радісно промовила жінка. – Бачите, як вам пощастило!

- Ви – Олена Карпова? – перепитав директор, цілуючи дівчині руку.

- Так, - намагаючись пізнати чоловіка, розгублено відповіла Олена.

- Та Олена, яка знайшла військову зброю в одній із загальноосвітніх шкіл?

- А-а-а, - полегшено зітхнула Олена. – То було ще на першому курсі!

- Звідки ви дізналися, що там зберігалася зброя? – поцікавився директор.

- Добре вивчила Другу світову війну, - посміхнулась Олена. – Вивчила військові карти, розміщення армій в нашому місці. Розглянула дані, скільки зброї було на озброєння війська перед початком бою. Зрозуміла, що десь неподалік має бути резерв, який під час війни просто ніхто не використав.