Слава ЗСУ!

- Ні, таку викидай, - промовила жінка.

- А як вас звати?

Жінка подивилася на Олену і посміхнулась.

- Леся, - тихо відповіла вона. – Олеся мене звати.

- Ясно, - не відриваючись від роботи, промовила Олена.

- А що?

- Нічого, - промовила Олена.

Вона поклала моркву і дістала з кишені гроші.

- Я хотіла заплатити вам, - сказала Олена, поклавши гроші перед жінкою.

- За що?

- За все… Ми ж їмо за ваш рахунок. До того ж, живемо тут.

- Ну то це не мені гроші, а дідові, - посміхнулась жінка.

- Ні, ні, візьміть, - впевнено проговорила Олена. – Добро має бути винагороджено, а ви добра. Купите щось на вечерю. Ви ж не можете годувати всіх студентів, яким треба тут працювати.

- Добре, - поклавши гроші в кишеню, промовила жінка. – А чого ж ви сьогодні не працюєте? Набридло до театру ходити? Вже не цікаво?

- Цікаво, - невпевнено відповіла Олена. – Але Назар спить і його недобудитись.

- То ви сьогодні не йдете до театру?

- Та мабуть, вже пізно, - пояснила Олена.

- То може, з‘їздимо разом на базар у місто. Заодно і купимо щось до вечері…

Назар відкрив очі. Було десь близько одинадцятої.

Спочатку хлопець лежав і довго думав про сон, який йому наснився. А потім раптом схопився і швидко заглянув до себе під подушку.

Під подушкою лежав великий залізний ключ. Значить, то був не сон.

Назар піднявся з ліжка і вибіг з кімнати. В дідовій кімнаті нікого не було.

Хлопець вибіг на вулицю, але і там було порожньо.

- Ех, Олено, як же ти зараз потрібна мені, - прошепотів він сам собі. – Я ж без тебе ніколи не знайду, від який дверей цей ключ.

Хлопець у розпачі пройшовся по двору. Раз у раз він дивився навколо, намагаючись натрапити очима на маленькі дерев‘яні дверцята, які мають привести його в якийсь потаємний світ.