Слава ЗСУ!

Олена підсунулась ближче до Назара.

- Я вже нічому не дивуюсь, - пошепки промовила вона.

- Чому?

- Ти б знав, що я в архівах прочитала. Я зробила тобі копії. Хочеш, візьми почитай.

- Ні, - заперечив Назар. – Краще вже розкажи. Я, все одно, з тих документів нічого не зрозумію.

- Ігор Байраков 1929 року народження. Помер у віці 74 років. Ніколи не був одружений, жив з матір‘ю. Мати померла в 56-ому.

- Оце так! – захоплено промовив Назар.

- А пам‘ятаєш Вишенського?

- Якого Вишенського? Хто такий Вишенський?

- Ну, охоронець розповідав, що він боїться темряви. – нагадала Олена. - У нього в палаті ще світло горіло, пам‘ятаєш?

- Ну-ну, я згадав. Я просто не знав, яке в нього прізвище.

- Він, дійсно, лежав в тій лікарні. Тільки років тридцять років тому.

- А зараз він де?

- Помер уже, - відповіла Олена. – Від вірусної інфекції… Забула, як називається. Пам‘ятаю, що виникає ця хвороба від трупної палички.

- Який жах.

- Коротше помер він, - Олена відкрила свої папери, - в 1970 році.

- А хто ж світло тоді палив? – здивовано запитав Назар.

- Щодо лікарні, - продовжила Олена, гортаючи папери, - то її закрили в 1986-ому через велику кількість вірусних інфекцій.

- Про що шепочетесь? – повернувшись до студентів запитала жінка.

- Та все про цей госпіталь, - пояснила Олена. – Цікава в нього «біографія».

- Що? Дійсно? – зацікавлено промовила жінка. - То давно було, але я пригадую, що його закрили, бо знайшли якусь заразну хворобу.

- Так, у нас є ці дані.

- Дезінфікували, здається, двічі, - промовила замголови. – Та тої дезінфекції вистачало, максимум, на місяць!

- Це вони так дезінфікували! – вступив в розмову водій. – Хлоркою попирскали по кутках, і це вже називається дезінфекцією!