Слава ЗСУ!

- О Господи, як страшно, тримай мене, Назаре! – голосно крикнула Олена.

- Що таке? Що сталося? – підхопивши Олену на руки, злякано запитав Назар.

- Знову підвал…

- Що знову десять метрів, - обережно ставлячи дівчину на підлогу, запитав Назар.

- Ні, вже не десять, а менше. Може, метри три, а то і менше…

Назар здивовано подивився на Олену. Він відійшов в сторону і вийняв книжечку з структурою лікарні.

- Що там? – запитала Олена.

- Дивно… В книжці нічого не сказано про підвал. Лише три поверхи.

- Може, коли будували праве крило, то не збиралися будувати підвал, от і не проектували його.

- Давай спробуємо знайти туди дорогу, - запропонував Назар.

- Але у нас немає жодних ключів, окрім ключа від вхідних дверей.

- Я знаю, - промовив Назар. – Та жінка з міської ради сказала, що всі двері тут відчинені, і що окрім цього ключа у них більше нічого немає.

- Це радує.

Олена та Назар дійшли до сходів.

- Сходи лише вверх, - промовив Назар.

- Я бачу, - розчаровано промовила Олена.

- А як же пройти до підвалу?

- Може, спробуємо твоїм старим способом, через трубу? – пожартувала Олена.

- Не смішно, - ображено промовив Назар.

- Мають бути сходи з іншої сторони.

Назар та Олена швидко перебігли на іншу сторону крила і підбігли до сходів.

- Є, - радісно крикнув Назар.

Під сходами знаходились зовсім не помітні дверцята, які явно вели у підвал.

- Вони зачинені, - промовила дівчина, посмикавши за ручку.

- Це легко виправити, - посміхнувся Назар. – У нас у дворі є сокира.

- Добре, біжи за сокирою, а я тут все обдивлюсь.

Назар швидко побіг на вулицю.

Олена підійшла до дверей і подивилася у замкову щілину. Там нічого не було видно, лише довгі сходи вниз. А ще десь далі було видно маленьке віконечко… Чи може, то була просто біла стіна.