Слава ЗСУ!

Олена засміялась.

- Це тобі так здається, - промовила дівчина. – В замку працюють люди мера, їм на це держава виділила гроші. До того ж, є можливість знайти коштовний камінець… А у нас що? Цей госпіталь на краю міста нікому не потрібен. Цих мерців, яких ми знайшли, треба відправити на експертизу, на кожного відкрити кримінальну справу. Хто захоче цим займатися? До того ж, треба вивезти з підвалу тисячі трупів. Для цього треба якесь устаткування. А на устаткування треба гроші, а у нашого міста немає грошей. А тому все, чого ми доб‘ємося, це того, що госпіталь закриють, і не відкриватимуть іще років сорок, доки будівля сама по собі не розвалиться.

- Може, ти і права, - промовив Назар. – Але ж на захисті ми розкажемо, що саме знайшли.

- Звичайно, розкажемо.

- А про духів ми розкажемо? – з цікавістю запитав Назар.

- Ну, якщо знайдемо духів, то розкажемо, - засміялась Олена.

Олена сиділа на сходах і чистила картоплю.

Назар підійшов до неї і теж сів на сходи.

- А коли ми наступного разу підемо в госпіталь? – запитав Назар.

- Коли щось треба буде… тоді і підемо.

- Я перечитав архівні документи. В 1921 році будівля належала НКВС. Якщо вважати, що вони розстрілювали в підвалі «ворогів народу», тоді все стає на свої місця.

- Що саме стає на свої місця? – посміхнулась Олена, вражена тим, наскільки обмежена і дитяча логіка у Назара.

- Ну… Все. І про те, чого в підвалі стільки трупів, які ніхто по-людськи не поховав… Про те, чого стільки разів лікарню закривали на карантин через інфекційні хвороби, яких ніяк не могли позбутися. І одразу зрозуміло стає про духів, про яких розповідав дід.

В цьому місці Олена не витримала і голосно засміялась.

- Я що, розсмішив тебе? – образився Назар.

- А ти вважаєш, що балачки про духів можна слухати серйозно? – вставши зі сходів, перепитала Олена.