Слава ЗСУ!

- Тобі не холодно, - пробубоніла Олена.

- Холодно! Дай мені куртку.

- Тобі не холодно.

- Яка різниця, холодно чи не холодно? – не витримав Назар. – Я прошу, дай мені куртку.

- Не дам.

- Не даси? Бо ти жадібна.

- Я не жадібна. Я просто не люблю давати чужим людям свої речі. Мене так виховали з дитинства. Попроси в мене гроші в борг. Я тобі їх дам, а на наступний день забуду, що ти мені щось винен. А якщо і пам‘ятатиму, то ніколи не вимагатиму їх назад, а може, навіть, і не візьму, коли ти вертатимеш. Але мої речі – це моє особисте. Це як щоденник, душа, якщо хочеш. Я нікому їх не даю. Нікому.

- Жаднюга, - тихо промовив Назар. – А може, мені дійсно холодно.

Олена і Назар зайшли в шпиталь і піднялися на другий поверх.

- Що ми шукаємо? – запитав Назар.

- Мене цікавить підлога… З чого вона?

- Дуже важливо! – з сарказмом промовив Назар. – У нас в підвалі півтори тисячі мерців, а ми поцікавимося, з чого це зробили підлогу. А скло? Ти вже поміряла скільки воно міліметрів?

Олена нічого не відповіла і лише уважно вдивлялась у щілини в підлозі, намагаючись щось з‘ясувати.

- А ти не боїшся заразитися тією вірусною хворобою, - сідаючи на старий стіл, запитав Назар.

- Якою? В принципі, ні. А що?

- Просто стільки людей загинуло від неї. Майже все праве крило.

- Ну, дід же не загинув, - заперечила Олена.

- А Нестор Вишенський загинув, - впевнено промовив Назар.

Олена здивовано подивилась на Назара.

- Ти запам‘ятав його ім’я? Вражає!

Назар нічого не відповів.

- Знаєш, що цікаво, - посміхнулась Олена, - що ми знаємо імена та прізвища усіх, окрім нашого діда.

- Його звати Василь, - прошепотів Назар.

Олена здивовано подивилась на Назара.