Слава ЗСУ!

- Про мене згадали мої шкільні вчителі, колишні сусіди. Усі телефонують, вітають мене з перемогою. Боже, на що вони тільки сподіваються.

- Друзі – це ті, хто не тільки в радості, але і в біді.

- У мене є Емма та Остап. Більше мені ні друзів, ні родичів не потрібно.

- Ще дзвонив ваш чоловік, - посміхнулась Ванда.

- Це можеш одразу пропускати, і навіть, не повідомляти мені.

- Добре. Колосов дзвонив двічі. Просив, щоб ви зв‘язалися з ним обов‘язково щодо реставрації замку.

- Я вже зустрічалася з ним. Відправиш йому факсом ось ці папери.

Ванда взяла папери.

- А ще дзвонила Олена Карпова. Двадцять сім разів.

- Я не знаю, хто це.

- Я запитувала в неї, та вона не відрекомендувалась. Сказала, що їй потрібна ваша допомога.

- Ясно, про неї мені теж можеш не повідомляти. Мабуть, якась шкільна подруга…

- Ну що там з графинею, пане Фадєєв? – сідаючи навпроти мера, запитав Гордон.

- З графинею? Все добре, - спокійно відповів мер. - Я віддав їй право розпоряджатися замком, віддав їй гроші, організував офіс в центрі міста. Нехай працює. Графиня щаслива, народ тріумфує, і дана ситуація мене повністю влаштовує перед виборами.

- Кава, пане Гордон, - промовила секретар, ставлячи на стіл каву.

- Дякую, - відповів юрист.

- Тут у мене тепер інша проблема.

Гордон узяв в руки каву і зацікавлено подивився на мера.

- Дівчина з археологічного університету провела дослідження військового госпіталю, аж тому, що в Шевченківському районі…

- Я зрозумів, аж там після кінцевої тролейбуса…

- Так, - промовив мер.

- І що там?

- Знайшла в підвалі наслідки комуністичного режиму та плідної роботи НКВС.

- Тобто? - не зрозумів Гордон.

- Сотні трупів… У підвалі… Вона написала листа в обласну раду з приводу цього. Вимагає розслідування та поховання цих людей.