Слава ЗСУ!

- Хто ж це все захоче розслідувати?

- Я вже віддав розпорядження, - промовив мер. – Мої хлопці покопалися в документах, і з‘ясували, що там від тих трупів виникають смертельні інфекційні хвороби. Що той госпіталь колишня влада через це і закрила на карантин.

- Думаєш, вони не знали про сотні трупів у підвалі? – звернувся до мера Гордон. – Я руку дам на відсіч, що знали. Але, мабуть, возитися з цим не спішили.

- Так, - зітхнув мер. – Залишили нам у спадок історичне надбання… От що тільки тепер робити з цими… надбаннями?

- Це ви ще не уявляєте всієї масштабності та критичності ситуації, - промовив юрист. – Знаєте, скільки всього треба, щоб вивести ті трупи звідти?

- А потім ще встановити особу кожного… Це роботи на років тридцять, якщо не більше. А що цікаво, насправді, це нікому не потрібно. Уже від того, що їх поховають чи не поховають нікому легше не стане. І треба було тій дівчині копатися в тому підвалі.

- Пропоную от що, пане мер. П‘ять кілограм тротилу і будинок зрівняється з землею.

- Я знаю. Хлопці мені так і пропонують зробити. Кажуть, мороки менше буде. Сказали, що спочатку треба залити підвал бензином і підпалити, а потім уже підірвати.

- Це правильно.

Карла сиділа за своїм столом, гортаючи журнал «Робота для всіх».

- Треба було не кидати Остапа… Щось ми поспішили. Зараз би і роботу гарну мали, і спеціальність продовжували розвивати, а потім би і кар’єрно виросли. А без нього… Чого добилися? Отримали свої п‘ятірки та дипломи, а користі з них небагато. На них і дивитися ніхто не хоче.

- Та не переживай, - клацаючи пультом від телевізора, промовив Максим. – Знайдеш ти роботу. Он я ж знайшов!

- Звісно, знайшов. Треба було вчитися шість років, щоб стати сервісним інженером, - скептично промовила Карла. – А знаєш, що…

- Тихіше, тихіше, - раптово викрикнув Макс. – Мер виступає, може, про замок щось скаже…