Слава ЗСУ!

- Чому ж ти не втішиш її? – запитала Ліна. – Поки вона страждає, завоювати її буде простіше.

- Я знаю. Знаю, що вона повірить мені, бо насправді, вона у відчаї. Та я так боюся, що колись зраджу її, боюся, що вона буде страждати, боюся, що, раптом, колись розлюблю її… Тому мені легше залишатися їй просто другом.

- Остапе, та ти себе послухай! – крикнула Емма. – Ти її безтямно любиш, але боїшся спричинити їй біль через зраду. Та хіба зрадиш ти її, якщо дійсно кохатимеш? Хіба б думав ти зараз про зраду, якби були твої почуття щирими? Вона просто подобається тобі, от і все. А оскільки ти знаєш, як багато вона пережила, то із жалю ти просто не робиш з нею того, що робиш з іншими жінками.

- Ні, Еммо. Я, дійсно, її люблю. Якби я не любив її, то неодмінно скористався б її становищем. А може, навіть, і одружився.

- А потім би неодмінно зрадив! – нервово крикнула Емма. – Все, досить. Піду прогуляюся. Може, в замок зайду, подивлюсь, як там просуваються реставраційні роботи. Бо цього лицемірства не можу більше слухати.

Емма закрила за собою двері.

- Ось така у нас Емма… Принципова, - посміхнулась Ліна.

Остап нічого не відповів.

- Та дівчина, в яку ти безтямно закоханий, це ж вона, правда ж, - запитала Ліна. – Це ж Емма? Та яка багато пережила, і тепер ти боїшся спричинити їй біль?

- Звичайно, - сумно прошепотів Остап.

Ліна сіла у крісло.

- Може, в тебе ще буде шанс довести, що твої почуття щирі.

- Я сподіваюся, - посміхнувся Остап.

- А як там робота з родоводом. Є щось нове?

- Поки що, нічого, - промовив Остап. – Я позавчора зустрічався з Ренатою. Вона сказала, що візьме мене в свою археологічну групу. Я, навіть, не очікував.

- Так це ж чудово. Бачиш, який ти талановитий, - зраділа Ліна.

- Та ну, - понуро промовив Остап. – Просто вона знає, що тепер ти заправляєш замком, і якщо б вона не взяла мене, то ти б могла її просто звільнити.