Слава ЗСУ!

- Ясно, - промовила Ліна і знову почала щось писати.

- 323! – гукнув чоловічий голос.

Дмитро обернувся.

- 323, ну як там твоя дівчина? Подарував їй іграшку?

- Так, подарував.

- І що, їй сподобалось?

- Здається, сподобалось, - сумно відповів Дмитро. – Але зараз вона чомусь не відповідає на мої дзвінки. Вже другу годину не бере мобільний.

- Думаєш, вона на щось образилась?

- Я, навіть, думати про таке не хочу! Я без неї жити не можу. Як подумаю, що вона скаже, що між нами все було не серйозно, то у мене аж мурахи по тілу.

- То сказав би їй, що кохаєш. І взагалі, веди її в загс, якщо такі справи.

- Та я б із задоволенням. Щодня перед дзеркалом готую ці кляті слова: «Кохана, я тебе люблю. Жити без тебе не можу». А коли бачу її, то все, на що я здатен, це: «Тебе кудись підвести?»

- Погані справи... Ну що ж, дзвони. Може, ще додзвонишся.

Ганна і Клава сиділи у кав’ярні.

- Ганно, він знову дзвонить, - промовила Клава, беручи в руки мобільний. – На, поговори з ним.

- Ні, я ще не готова.

- Ні, - заперечила Клава. – Або зараз або ніколи! Ти повинна його провчити. Він же зрадив не лише тебе, але й свою дружину, і навіть, свого маленького сина.

Ганна взяла телефон.

- Так. Привіт, Дмитре. Ні, пробач, сьогодні ми не зможемо зустрітися, - гордо промовила Ганна. – Чому? Ти ще питаєш чому?

- Спокійніше, Ганно, - прошепотіла Клава.

- Ми не зможемо сьогодні зустрітися, - намагаючись контролювати емоції, промовила Ганна, - бо мені потрібно забрати з дитсадка свою чотирирічну доньку. Що? Ти не знав, що в мене є донька? Ну-у-у, то тепер знатимеш. Бувай.

Ганна вимкнула телефон і необережно поклала його на стіл. Її руки тряслися, а очі палали.

- Молодець! Ти просто молодець, - шепотіла Клава. – Краще і придумати не можна було!