Слава ЗСУ!

- Ну, може, я теж там по крові яка-небудь графиня. Просто невідомого роду, - засміялась Емма.

- Шкода, що ти не стала графинею, - промовила Ліна. – Я не хотіла, щоб так сталося…

- А це що? – дивлячись на листочок на столі, запитала Емма. – Олена Карпова, телефон 3303… Це хто?

- А-а-а, це теж одна дівчина… Вона досліджувала госпіталь… Вона вчилась разом з Остапом.

- Ясно, - незацікавлено промовила Емма.

- До речі, треба подзвонити меру. Дякую, що нагадала.

- А що там за проблема з нею?

- Вона досліджувала госпіталь і знаєш…

- Який госпіталь?

- Той що аж за містом. Знаєш кінцева тролейбуса восьмого. І вздовж лісу ще їхати десь годину. Там ще село якесь…

- Я зрозуміла, де це. Там ще будинок правосуддя десь є.

- Так, колись був. Здається, зараз замість нього театр.

- Ну може. І що з госпіталем?

- Вона знайшла в підвалі рештки людей, які загинули в результаті репресій в тридцяті роки. Їх там тисячі.

- Тридцяті роки? – здивувалась Емма. – Та вони мали там давно перегнити. Стільки років пройшло! Хіба з них не мали одні кісточки лишитись?

- В тому то й біда, що не кісточки, - промовила Ліна. – Підвал вологий, батареї не працюють. Вся будівля гниє. А разом з нею і люди…

- Жах…

- Через це гниття почалися в тому госпіталі інфекційні хвороби. Будинок на карантин закрили. А тепер мерія хоче позбутися цього будинку. Хочуть підірвати його.

- Там же люди! – викрикнула Емма.

- Але ж вони мертві, - здивувавшись, пояснила подрузі Ліна.

- Ну то й що.

- Та ні, нічого.

- Ні, так не можна, - промовила Емма. – Підривати – це не вихід.

- Я знаю, Олена теж про це говорила, - сумно погодилась Ліна.

Емма задумливо подивилась у вікно.

- Треба дезінфікувати все приміщення…