Слава ЗСУ!

- Не дзвони…

- Чому?

- Клади трубку, не буди її.

Ліна поклала трубку і, нічого не розуміючи, підійшла до Олени.

- Що сталося?

- Там нічого немає, - сумно промовила вона. – Це лише гіпотеза і, нажаль, нічим не підтверджена.

- Звідки ти знаєш? Треба розкопати!

- Ні, там нічого немає. Якби там було хоч щось, я б це відчула.

- Я нічого не розумію.

- Повір мені, Ліно. Кімнати там немає…

Василь сидів посеред саду і вимальовував саморобним пензлем на плоскій дерев’яній дошці.

Навколо нього бігала Марічка і щось наспівувала.

До Василя підійшла Ява.

- Вже мусимо обідати, - промовила вона.

Василь не відривався від роботи.

Ява зайшла ззаду, намагаючись побачити намальоване.

- У мене нічого не виходить, - сумно промовив він.

Ява поклала йому руку на плече і жалібно подивилася на нього.

- Я, ніби усе пам’ятаю, а потім знову чомусь забуваю.

- Пам'ять вертається не одразу, на все свій час, - втішаючи, промовила дівчина.

- На все свій час, - безнадійно повторив Василь. – Мені сьогодні знову наснився той сон… Я іду… Чи їду… Я не знаю. Я в лісі. А вона іде назустріч і посміхається. І я так виразно бачив ті зелені очі, і обличчя, як сніг, і вуста… І сніжинки, які заплуталися в волоссі. І виблискували на сонці. А коли прокинувся – знову усе забув.

- Василю, - жалібно промовила Ява. – Не переживай. На. Випий трави.

Василь узяв в руки глечик з лікувальною травою і натхненно почав пити.

Ява лише сумно гладила його по плечу.

Чи згадає він хоч що-небудь колись. Чи вже ні…

- Знаєш, раптом промовила дівчина. – Завтра вранці я піду до лісу і назбираю такої трави, що ти обов’язково все згадаєш. Я приготую її за іншим рецептом. Не за тим, що батько мене вчив, а за тим, що прабабуся моя колись навчала.