Слава ЗСУ!

- Бери, Ярино, - простягнувши горщик, промовила Любава.

Дід Курило, навіть, не подякувавши забрав горщика із зображенням якогось заокеанського довгошийого чудовиська і пішов до наступного лотка. Ярина радісно побігла за ним.

- Бачиш, - пробурмотів Тихон. – Казав, що після моєї покупки одразу все розпродаєш.

- Може й так, - ховаючи за пазуху гроші, промовила Любава.

- Он вже Лесь їде, - махнувши рукою, сумно промовив Тихон. – Піду я.

- Іди, іди…

Великий віз, запряжений гарними конями під’їхав до Любави. Тут було і м'ясо, і ковбаси, і сало копчене, і все, чого лиш душа забажає.

- Як продається? – запитав Василь, злізаючи з воза.

- Добре! – відповіла Любава. – Вже два твої горщика продала. За п’ятдесят.

- За п’ятдесят? - здивувалася Ява. – Мамо, ви що? Та вас же люди з такими цінами обсміють.

- Подивимось, кого обсміють, коли куплю я ще корів та коней… Коли в мене буде господарство таке, що жоден ґазда зі мною не порівняється.

- Здоров була, Любаво, - уклонившись, промовив молодий вродливий хлопчина.

- І тобі доброго здоров’я, - відповіла Любава.

- Кажуть люди, продаєш ти чудо-горщики зі звірами заморськими.

- Продаю!

- А тобі, Добромире, лише б плітки слухати! – грайливо відповіла хлопцю Ява.

Добромир уважно поглянув на Яву.

- Цить! – тихенько гаркнула Любава на Яву і продовжила посміхатись синові сільського пана, який цим селом володів.

- Що ще люди кажуть? – продовжувала Ява, не зважаючи на материну заборону.

- Кажуть люди, ніби дорого! – продовжив Добромир.

- Та то люди, - махнула рукою Любава. – Наговорять усякого. Тридцять – тож хіба дорого. Це для ледарів та до чарки ласих дорого. А для нас з вами, хіба ж то дорого? Тож мистецтво. За мистецтво і більше брати можна.