Слава ЗСУ!

- Руслане, - тихо промовила Емма. – Ти образився на мене?

- Ні, кохана. Я надто тебе люблю, щоб ображатися.

- І ти нічого не хочеш мені сказати?

- Мені нема за що виправдовуватись, - впевнено промовив Руслан. – А ти вже доросла, і думаю, у тебе є своя голова на плечах, щоб вирішити, кому довіряти, а кому ні.

Остап сидів на дивані і клацав пультом від телевізора.

- Ну як там ідуть справи? – зайшовши до кімнати, запитав тато.

Остап відірвав погляд від телевізора.

- Важко сказати, - промовив він.

- Якісь проблеми?

- Та не те, щоб проблеми. От скажи, тату, а якщо знайти нащадків Полонезького, чи будуть вони мати право на спадок? Чи зможе зараз людина з його сім’ї заволодіти тим замком?

- О-о-о, бачу робота з Карлою та Максимом пішла тобі на користь. Нарешті тебе зацікавила історія, як наука, а не як можливість навчатися на халяву.

Остап посміхнувся.

- Насправді, ні, - продовжив батько. – У нашій країні немає такого закону. І жодна людина, навіть, у якої будуть найдостовірніші факти, що замок належав її родині, не зможе їм заволодіти. Хіба що викупити і то, думаю, це буде не легко.

- А суд?

- А що суд? Що може зробити суд, якщо немає закону?

Остап знову почав клацати по каналам.

- І над чим же ви зараз працюєте?

- Ми шукаємо спадкоємця, - сумно промовив Остап. – Карла, навіть, залишилась в архіві на ніч. Але, мабуть, даремно.

Емма пила каву. Нонна сиділа в сусідній кімнаті і сотий раз прослуховувала одну і ту ж саму пісню. Еммі вже набридло сваритися з Нонною, і тому вона просто мовчки сиділа на кухні та ігнорувала все, що відбувалося у кімнаті. В двері хтось подзвонив.

- Нонно, відчини двері, - стомлено промовила Емма.

Але Нонна продовжувала слухати улюблену пісню.