Слава ЗСУ!

Остап опустив голову.

Звісно, він розумів, між Еммою та Владом нічого немає, вони лише друзі. І всі ці обійми – це все несерйозно. Але ж, все одно… Так неприємно.

- Так, я іду курити! – голосно крикнув Влад. – Хто зі мною?

Всі замовчали.

- Що, ніхто не курить? Марто?

- Я? Ні, я не піду. Я боюся пропустити телефонний дзвінок.

- Хлопці!

- Я не курю.

- Я теж.

- І я не курю.

- Я забув, де я знаходжусь. Самі моделі та бомонд, - пожартував Влад. – Добре, піду на балкон і буду курити гордий та одинокий.

- Я з тобою піду, - раптом промовив Остап, злізаючи з підвіконня.

- Остапе, ти палиш? – здивувалась Емма.

- Ні, я просто легко піддаюся поганому впливу, - посміхнувся Остап.

Влад і Остап вийшли на балкон і запалили цигарки.

- Марто, Марто, телефон!

- Телефон, телефон!

Марта схопила Емму за руку і потягнула за собою до телефону.

- Це вона, це вона! – шепотіла Марта. – Алло! Ірино! Подруго! Дякую!

- Це вона, - шепотіла Емма, обіймаючи подругу.

- Як ти? Де ти?

- Я в Палестині, - відповіла Ірина. – Тут дуже страшно. Іде війна. Я б ніколи не подумала, що війна – це так страшно. Виходиш в магазин – і можна не вернутися додому. Стріляють просто на вулицях. Ідуть люди, а по паралельній вулиці їдуть танки.

- Це жахливо… Коли ти приїдеш?

- Я не знаю, - відповіла Ірина. – Я можу летіти хоч зараз, але менеджери готелю радять поки що не поспішати. Дуже небезпечно. Навіть, забороняють виходити з готелю.

- Це жахливо. Я, навіть, не знаю, що тобі порадити. Але так сильно хочу тебе побачити.

- Я знаю… Я теж хочу тебе побачити. А ще, нещодавно я думала…

- Що ти думала, що?

- Насправді, мені страшно вертатися. Я… Я не знаю, що я робитиму, я нікому не потрібна в вашому місті. Модельний бізнес – єдине, що виходило в мене добре. І все… А в модельний бізнес я точно більше не повернуся. Що я робитиму? Де працюватиму, на що житиму? Думаю, може, мені краще було б лишитися тут і почати життя з початку з чистого листа. Без помилок.