Слава ЗСУ!

- Твоя робота? – перепитала Ліна. – Ну-у-у, я довгий час працювала журналістом. І моя робота мені встигла так набриднути, що я, навіть, біля будинку видавництва не можу пройти. Обходжу п’ятою дорогою.

- Ну… Це тому, що тобі не давали писати те, що ти хочеш. Змушували писати про усілякі дрібниці. А ти про серйозні речі хотіла писати. От і все. Може, твоя душа – це творити. Тільки не під замовлення модних журналів, а те, що хочеш ти.

- Я зараз пишу те, що хочу… І мені це подобається…

- Що ти пишеш?

- Я пишу роман… про графа. Я ним живу і дихаю… І все, що я думаю, все, що приходить мені в голову, я записую на свої листки. А ще, я іноді записую якісь думки, які я до цього ніколи не знала, ніколи про це не думала. Вони приходять до мене нізвідки. Але я знаю, що це правда.

Олена уважно дивилася на Ліну.

- Може, це і є моя душа? Мій роман?

- Може…

Ліна натхненно почала виймати розкидані по сумці папери і складати їх до купи.

- Тобто, якщо слухати Нонну, - припустила Олена, - то розгадка в твоєму романі. А ти писала щось про кімнату? Писала? Чи ще будеш писати?

- Я писала… Я вже писала…

- Що? Покажи! – видираючи з рук Ліни папери, зацікавлено запитала Олена.

- Я… Я не пам’ятаю. У мене вже близько триста сторінок…

Ліна та Олена нервово рилися в записах, шукаючи одне єдине слово «кімната». Листки падали на підлогу і плуталися не в тому порядку.

- Може, ти писала, де саме знаходиться та кімната.

- Ні, - покачала головою Ліна. – Я писала, що вона просто у підвалі. І що туди може зайти тільки…

Ліна раптом замовчала.

- Хто? – припинивши ритися в паперах, перепитала Олена.

- Я згадала, що говорила про це з Еммою. І припустила, що може, в кімнату може зайти лише людина роду Полонезьких. Я записала це у блокноті… А блокнот, здається, лишила в Остапа вдома…

- Людина роду Полонезьких? Тобто, ти?