Слава ЗСУ!

- Чого ти прийшла?

- Я не можу знайти кімнату, і графа… І камінець…

- Ти знайдеш, - промовила Нонна. – Кімната в тебе перед носом.

- Ні! Нема! Я шукала скрізь.

- Погано шукала.

- Я шукала! Я вже не знаю, де ще шукати. Може, тому і тобі перестала вірити. Просто втратила віру в усе…

- Кімната в твоїй душі, - посміхнулась Нонна. – Ти її вже знайшла…

- Нонно, Нонно, якби ж я могла хоч щось зрозуміти з твоїх загадково-філософських перлів.

- Шукай свою душу, - посміхнулась Нонна. – В душі знайдеш розгадку, де кімната.

- Я нічого не розумію в цьому.

- Про вудочку колись же зрозуміла, - посміхнулась Нонна.

- Так, зрозуміла, - відповіла Ліна. – А тепер – не знаю, чи зрозумію. Нонно, ти розумна. Скажи мені правду, чи знайду я колись ту кімнату? Може, її, взагалі, не існує, може, це вигадка все. Я вже не можу ні спати, ні їсти. В думках лише одне-єдине, отримати той камінець.

- Давай я поворожу тобі, - засміялась Нонна. – Про майбутнє.

Ліна покірно сіла за стіл.

- Дай мені руку.

Ліна закрила очі і простягнула Нонні обидві руки.

Нонна взяла обома руками ліву долоню Ліни і, закривши очі, мовчки посміхалася.

Ліна відкрила очі. Вона глянула на усміхнену Нонну.

- Чому ти мовчиш? Кажи, що знаєш!

- Ліно, у тебе такий родовід. Ти не уявляєш собі. Я все життя мріяла взяти тебе за руку. Ти графиня, і королева. Господи, я всіх їх бачу. Вони всі з тобою, в твоїй душі. І граф… А ще… А ще Ліно, я точно знаю, ти знайдеш його, свій камінець. Повір мені. Ти знайдеш. Не втрачай надії. Я торкаюся твоєї руки і бачу, як ти тримаєш його у руках, як він висить у тебе на шиї. А поряд граф…

- Ти бачиш? Ти, дійсно, бачиш?

Нонна відкрила очі.

- Я бачила, - посміхнулась вона. – Спочатку ти тримала його у руках. Він блакитний, у формі ромба. Це найпрекрасніша річ, яку я колись бачила, - прошепотіла вона.