Слава ЗСУ!

- Повернулася. Вже й поїхала…

- Куди?

- У село сусіднє. До тітки Полини…

- Так на чому ж вона поїхала? Ти ж кажеш, що коні на пасовиську.

- Так і є, - відповіла Марічка. – Її Тихон повіз. Йому в село сусіднє по дорозі.

- І мені нічого не сказала…

- Не хотіла вас будити.

Лесь повернувся, взяв лопату і попрямував у стайню.

- Діду, діду, а ви бачили, у вас у дворі калина розквітла!

- Побігли, - вистрибнувши з машини, промовила Емма.

Вона схопила Остапа за руку і потягла за собою.

- Та зачекай! Дай хоч машину закрити.

- Остапе, треба бігти. Нам ще після цього до Подолищ годину їхати.

- Якщо я машину не закрию, то до Подолищ будемо їхати набагато довше, - пожартував Остап. – На тролейбусі. І взагалі, чого саме сьогодні? Невже не можна віддати цю сережку пізніше. Завтра, наприклад?

- Ні! Не можна. Це дуже важливо.

Емма вбігла у під’їзд і швидко підбігла до дверей. Людей сьогодні не було. Нонна нікого не приймала.

Емма подзвонила у двері. Двері відкрила незнайома дівчина.

- А-а-а Нонна приймає сьогодні? – невпевнено запитала Емма.

- Так, - спокійно відповіла дівчина. – Вона казала, що ви прийдете.

- Звідки вона знала? – пробубонів Остап.

- Вона ж ворожка…

Емма зайшла у кімнату. За столом сиділа Нонна і посміхалась.

- Ти прийшла і принесла сережку! – промовила Нонна.

- Так, - посміхнулась Емма.

- Давай!

Нонна вихопила сережку з рук Емми і почала розглядати її маленькими чорними оченятами.

Емма нічого не відповіла і мовчки сіла на стілець.

- Ти обіцяла мені щось сказати, - промовила Емма, хвилину помовчавши.

- Я знаю, ти хочеш знати, коли ти будеш щаслива…

- Так… А ще я пам’ятаю, що мені потрібно щось втратити, - сумно доповнила Емма. – Я не знаю, що…