Слава ЗСУ!

- Нонно, я така вдячна тобі! Я побіжу, добре?

- Біжи! Пам’ятай, щастя в декількох метрах, в декількох кроках…

Емма ступила декілька кроків і вийшла в коридор. Там її чекав… Остап.

- Остапе!!!

Емма кинулась йому на шию і почала плакати.

- Я щаслива! Я тепер щаслива!

- Сонечко, - прошепотів він їй на вухо. – Я такий за тебе радий.

- Я щаслива. Знаєш, що сказала Нонна?

- Що?

- Що Ліна, вона щаслива, там, разом з графом і своїм камінцем. Вона щаслива. А ще… А ще сказала, що моє щастя в декількох кроках від мене!!! Що я його скоро зустріну! Уявляєш! Я скоро зустріну своє щастя.

Руки Остапа тремтіли. Він обіймав дівчину, яку безтямно кохав, понад усе на світі.

- Де мені його знайти? В яку сторону іти?

Остап мовчав.

В його голові крутилися тисячі слів: «Відкрий же очі, кохана! Ось я, твоє щастя, перед тобою! І люблю тебе понад усе. Як же ти не помічаєш мого кохання! Я тебе так люблю…».

Та Остап мовчав. Його губи ворушилися, тишком перебираючи якісь звуки. Та він мовчав.

- Я… Я, - пошепки промовив Остап.

Але Емма його не почула.

- Треба їхати, - різко промовила вона. – Може, моє щастя десь в іншому місці! Треба швидко їхати туди.

Емма схопила Остапа за руку і побігла до машини.

Любава злізла з воза.

- Все, Тихоне, дякую тобі. Далі сама піду.

- Та чого ж сама, Любаво? - знявши капелюха, промовив Тихон. – Мені ж по дорозі. Я буду проїжджати по ринку, а там до Поліниної хати – рукою подати.

- Тихоне, таке як скажеш, - взялася руками в боки Любава. - Щоб плітки ходили, що Любава на старості років з глузду з’їхала, з чоловіками чужими на конях роз’їжджає. Ну це вже ні. Сама піду.

Зняла з воза свою торбинку і попрямувала через міст.