Слава ЗСУ!

- Любаво, через ліс коротше, - крикнув Тихон.

Любава зупинилася.

- А я… А я ще по Катріни хочу заскочити. Обіцяла їй крашанок своїх дати.

- Ну бувай.

Поїхав Тихон, а Любава стала на мосту дочекатись поки віз його за деревами зникне.

Постояла трохи. Зник за деревами і цокіт коней, і стукіт коліс. Подивилася Любава на іншу сторону мосту. А зразу за мостом хата баби Варвари. Міст старий, дерев’яний, і такий хиткий. Кожен крок для нього, як сіль на рану. Здається стаєш, а він от-от під тобою провалиться. Любава невпевнено пішла по мосту, боячись, навіть, зайвий рух зробити. Руки трусяться, ноги трусяться. І чого вона, та баба, така страшна? Подивилася Любава вниз. Річка текла від самого пагорбу. Скрізь вода чиста, прозора, річка весною завжди уповні. А біля Варвариної хати брудна стає, аж чорна. Вузька, вузька, під кропивою і не видно її. А далі знову розширюється і світлішає.

Зійшла Любава з мосту, зайшла у двір. Ні душі… Бур’яни вище голови, хата стара, напіврозвалена. Підійшла до дверей, постукала тричі. Ніхто не відповів.

Заглянула у вікна. Нема нікого.

Відійшла від хати. Бачить – криниця посеред двору стоїть. Підійшла до криниці, заглянула всередину, а там - порожньо. Де ж ця баба воду бере? Мабуть, чаклує над тим колодязем.

Раптом двері відчинилися, з хати Варвара вийшла. І звідки тільки взялася? Нікого ж в хаті не було, тільки-но ж сама бачила через вікно.

- Любаво, чого прийшла?

- По допомогу, - перелякана до смерті, відповіла Любава.

- То проходь. Допомогти завжди раді.

Страшно Любаві, та знала вона, на що іде. Зайшла в хату. Скрізь по кутках павутиння, хата волога, не білена.

- Сідай, - промовила Варвара. – Води випий, чистісінької.

- Звідки ж вона у вас така, чистісінька? – перепитала Любава, підносячи глек до губ.