Слава ЗСУ!

Роботи в госпіталі був іще не початий край. Грошей, які Емма зібрала з населення, вистачило лише на те, щоб декілька раз ретельно продезінфікувати та підсушити той злощасний підвал. І то, останню частину заробітної плати робітникам Еммі довелося видати, взявши в банку кредит. А що ж далі… А як же поховати ті нещасні тіла, освятити могили, помолитися за душі… Невже усім байдуже? Невже людям при владі байдуже? У них же стільки можливостей, стільки зв’язків… А вони користуються ними лише задля власної втіхи.

Все, що могла зробити Емма, це лише привернути своїми діями увагу телебачення, преси, і сподіватися, що хоч хтось зреагує на її клич про допомогу.

- А що має бути тут? – запитала Леся.

Олена обернулась і поглянула вбік, куди Леся показувала рукою.

- Здається, там якийсь пам’ятник має бути, або меморіальна дошка. Хоча ні. Стоп. Меморіальну дошку он уже встановили. Ходімо ближче.

Леся підкотила візок ближче до меморіальної дошки і поставила його навпроти, сподіваючись, що дід хоч якось зреагує на пам’ятник загиблим. Або, якщо не зреагує, то хоча б зрозуміє, що комусь все ж не байдуже. І може, від того йому стане краще на душі.

- А ще десь має бути церква? – обернулась Леся.

- Має, - зітхнула Олена. – Та це ще не скоро… Проектів у Емми багато, а от грошей на них – ні копійки. Вона вже, навіть, в борги влізла.

- Емма..., - посміхнулась Леся. – Такій хорошій людині в такому жорстокому світі не місце. Вона - диво, знахідка для нашого міста.

- Так, - махнула головою Олена. – Все, що тут відбувається – це все її власні проекти, її ідеї.

- Коли вона встигає все робити? Вона ж іще й графиня?

- Ні, Олесю, - засміялась Олена. – Вона не графиня. Графиня – інша.

- Шкода, шкода, що не графиня, - покачала головою Леся.

Біля меморіальної дошки зібралися люди. Вони чекали на приїзд своєї героїні, щоб хоч якось підтримати її за те, що вона така не байдужа до навколишніх проблем. І якщо не грошима, то хоча б своєю присутністю.