Слава ЗСУ!

Мер приїхав на чорній машині. На нього мало хто звернув увагу. Його постать давно нікого не цікавила і тому він скромно стояв край дороги в оточенні охоронців.

Раптом біля дороги зупинився чорний лімузин.

- Це Красовська? – запитав хтось.

- Це Красовська! - повторив хтось і натовп ринувся в сторону іномарки.

Двері лімузину довго не відчинялися. Нарешті, темне скло повільно опустилося і незнайомий чоловік на ламаній мові запитав, чи далеко Подолища.

Хтось із найсміливіших хлоп’ят, що підбігли до машини дуже близько, відповів, що це і є Подолища. І лише тоді, дверцята лімузину відчинилися і з машини вийшов гордовитий чоловік, одягнений у дорогі розкішні речі. Лише пальто, обшите золотом коштувало, мабуть, стільки, скільки усе їхнє місто з найближчими селами разом.

Чоловік поважно оглянув усіх навколо. Після цього, побачивши недалеко пам’ятник, він попрямував до нього. Натовп злякано розступився.

- Пам’яті…. За… гиблих… під час… Під час! – радісно вигукнув чоловік.

Позаду нього стояла молода дівчина, одягнута у діловий костюм. Коли чоловік щось читав, вона посміхалася.

- Під час! – знову вигукнув чоловік, шукаючи очима дівчину.

- Так, - відповіла дівчина.

- Под час, - продовжив чоловік.

- Під час, - поправила дівчина.

- Під час… ма… сових розстрі… лів… Масових розстрілів? – розгублено повторив чоловік.

- Masowe rozstrzelania, - пояснила йому дівчина польською.

В цей момент біля дороги зупинилося інше авто. Воно було забризкане брудом і багнюкою. За шаром бруду важко було зрозуміти, якого саме кольору машина.

- Це Емма, - промовила Олена. – Це машина Остапа..

- Іди, - промовила Олеся, повільно повертаючи візок з дідом. – Ми будемо біля того пам’ятника.

- Добре.

Олена побігла.